Україна входить у період великої відбудови, і йдеться не лише про відновлення зруйнованого. Це також публічні інвестиційні проєкти та програми. Через них у найближчі роки проходитимуть значні кошти — як державні, так і міжнародні.
У такій ситуації питання вже не лише в тому, скільки коштів буде залучено, а й у тому, як саме вони будуть сплановані та використані.
Хто оцінює, чи інвестиції та програми працюють? Хто може вплинути на їх якість? І чи є в цьому процесі місце для органів місцевого самоврядування, бізнесу та експертного середовища?
У країнах Європейського Союзу відповіддю на ці питання є моніторингові комітети, які залучаються для нагляду за регіональними фондами. Інструмент, який поєднує контроль, участь громадськості і спільну відповідальність.
Чому це взагалі проблема
В Україні вже були приклади масштабних державних програм, реалізація яких супроводжувалася критикою через непрозорість або сумнівну ефективність. Зокрема, програма «Велике будівництво» неодноразово ставала предметом дискусій щодо пріоритетності проєктів, процедур відбору та якості виконання робіт. Більша частина рішень ухвалювалася централізовано, без достатнього залучення місцевих громад, що викликало питання про відповідність таких проєктів реальним потребам регіонів.
Інший приклад — Державний фонд регіонального розвитку (ДФРР), який роками критикували за непрозорі підходи до відбору проєктів. Попри формальні критерії, розподіл коштів часто залежав від політичних рішень, а частина профінансованих проєктів не відповідала стратегічним пріоритетам розвитку регіонів. Це знижувало ефективність використання ресурсів і підривало довіру до інструменту.
Такі ситуації вказують на спільну проблему: відсутність сталих механізмів нагляду і залучення різних сторін до управління та ухвалення рішень. Коли процеси залишаються закритими, зростають ризики неефективного використання коштів і втрачається довіра — як з боку громад, так і міжнародних партнерів.
В умовах, коли Україна залучає значні міжнародні ресурси для відбудови і розвитку, ці ризики лише посилюються. Саме тому питання контролю і підзвітності виходить на перший план.
У країнах Європейського Союзу подібні виклики вирішують через інструмент моніторингових комітетів.
Що таке моніторинговий комітет
Моніторинговий комітет — це група людей з різних сфер, які разом стежать за реалізацією програм і можуть впливати на ключові рішення.
Головна особливість — це склад. Не лише представники держави, а й ширше коло учасників: органи центральної та місцевої влади, бізнес, профспілки, громадські організації та незалежні експерти.
Такий підхід базується на принципі партнерства, який є обов’язковим у політиці ЄС: рішення щодо розвитку не мають ухвалюватися лише «згори». Йдеться про горизонтальну взаємодію різних сторін, а не суто вертикальну модель управління.
Моніторинговий комітет залучається протягом усього циклу управління розподілом коштів регіональних фондів — від формування вимог до конкурсів на проєкти та їх відбору до ухвалення рішень і нагляду за їх виконанням. Оскільки до роботи долучається багато зовнішніх експертів, це значною мірою допомагає операційній роботі державних органів і підсилює їхню спроможність.
Які функції він виконує
Робота моніторингового комітету — це не формальність і не «обговорення заради обговорення». Його роль можна умовно розкласти на три ключові функції.
Передусім, нагляд за тим, як реалізується програма. Комітет відстежує, чи виконуються заплановані заходи, чи досягаються цілі і чи немає затримок. Це дозволяє бачити не лише звіти, а й реальний стан справ.
Друга функція — участь у прийнятті рішень. Моніторинговий комітет може погоджувати критерії відбору проєктів, затверджувати звіти та розглядати зміни до програм.
І третє — простір для діалогу. Комітет об’єднує різні сторони, й саме на засіданнях можна піднімати проблеми, обговорювати рішення і впливати на те, як змінюється програма в процесі її реалізації.
Зазвичай така робота має чітку організацію: комітети збираються регулярно (декілька разів на рік), мають секретаріат, й можуть створювати робочі групи за окремими напрямами.
Як це працює в ЄС
У Європейському Союзі моніторингові комітети є стандартною частиною реалізації програм регіонального розвитку. Їх створення є обов’язковим, а склад і правила роботи визначаються окремими документами, зокрема Європейським кодексом поведінки щодо партнерства.
Практика показує, що такий формат реально впливає на якість політик. Наприклад, у Польщі регіональні моніторингові комітети використовуються для управління програмами розвитку воєводств (адміністративних регіонів у Польщі). Через них погоджуються зміни до програм і коригуються пріоритети фінансування з урахуванням економічної ситуації.
В Іспанії моніторингові комітети активно залучаються до програм зайнятості. Там участь профспілок і громадських організацій дозволяє краще оцінювати ефективність заходів і адаптувати їх до реальних потреб ринку праці.
Ключове тут те, що комітети виконують не лише консультативну, а й контролюючу функцію. Вони можуть впливати на зміст програм і виступають наглядовим механізмом.
Чому це важливо для України
У Національній програмі адаптації законодавства до права ЄС прямо зазначено, що Україна вже частково враховує ці підходи, але потребує формалізації роботи моніторингових комітетів. Також серед завдань програми визначено забезпечення відповідності процедур управління, контролю та моніторингу вимогам Регламенту про спільні положення ЄС, зокрема щодо програмування, відбору операцій, індикаторів, регулярної звітності та роботи моніторингових комітетів.
Водночас Національна програма не деталізує окремий український механізм створення таких комітетів: хто саме має входити до їхнього складу, у які строки вони мають бути створені та як саме працюватимуть. Ці підходи мають формуватися на основі правил і практик ЄС, зокрема Європейським кодексом поведінки щодо партнерства, який визначає, як держави-члени мають залучати партнерів до підготовки, впровадження, моніторингу та оцінки програм.
Тому питання полягає не в тому, чи потрібні Україні такі механізми, а в тому, як саме адаптувати їх до українського контексту. Це важливо не лише для виконання євроінтеграційних вимог, а й для довіри всередині країни та з боку міжнародних партнерів.
Наразі в сфері регіональної політики тривають зміни, зокрема пов’язані з реформуванням Державного фонду регіонального розвитку. В умовах цієї невизначеності доцільно протестувати підходи до впровадження принципу партнерства на меншому та більш керованому рівні.
Саме тому ми пропонуємо розглядати державну політику справедливої трансформації вугільних регіонів як можливий пілот для впровадження моніторингових комітетів.
У 2025 році була ухвалена Державна цільова програма справедливої трансформації вугільних регіонів до 2030 року. Й анонсовано програму Just Transition and Just Resilience (JTR-U) на майже 20 млн євро від Європейського інвестиційного банку, яка передбачає інвестиції у «поствугільні» громади. Це створює унікальний шанс впровадити принцип партнерства в новій державній політиці, розвиток якої вже відбувається за підтримки міжнародних партнерів. Зокрема, за участі Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ), а також Європейського Союзу та уряду Великобританії.
Йдеться про чітко визначені регіони, що дозволяє протестувати підхід у контрольованих умовах. А отже, створити додатковий рівень нагляду за тим, як використовуються кошти.
Крім того, сама політика трансформації все ще перебуває на етапі формування, і це дає можливість одразу закласти принцип партнерства. Залучення різних сторін до процесу підвищує якість рішень і збільшує шанси, що вони відповідатимуть реальним потребам.
Відповідно участь експертів та соціально-економічних партнерів дозволяє включити в процес різні перспективи й досвіди. Це не лише підсилює роботу державних органів, а й покращує якість самих проєктів — від їхнього відбору до реалізації. У результаті такі механізми сприяють більшій прозорості рішень і, що не менш важливо, ефективнішому використанню та засвоєнню коштів.
У цьому контексті саме такі інструменти, як моніторингові комітети, можуть визначити, чи будуть рішення відкритими і підзвітними, чи залишиться простір для зловживань.
Авторка – Катерина Волосевич — фахівчиня відділу енергетики ГО «Екодія».
Джерело – mind.ua
Хочете більше таких пояснень про відновлення, кліматичну політику та рішення, які впливають на громади? Підписуйтеся на розсилку Екодії.
