Екобалачка з Аллою Журавель, українською дизайнеркою
Алла Журавель – одна з тих українських мисткинь у царині моди, які формують свіжі тренди та започатковують нові напрямки. Роблячи свою справу, треба зважати на те, як наші дії впливають на світ, вважає дизайнерка, бо ми ж маємо залишити його своїм дітям.
– «Алла Журавель – засновниця ТМ ZHURAVEL». Так розповідають про вас ЗМІ та Facebook. А як би ви сказали самі про себе? Що ваша робота означає для вас?
– Я – це дівчина, яка застрягла в 19-річному віці, дитина, яка метушиться, діє, не стоїть на місці – і відчуває насолоду від того, що робить. Створення одягу – це не тільки робота, бізнес, якісь обов’язки, а, врешті-решт, позитивні відчуття, набуття того внутрішнього стану, задля якого люди починають працювати.
Одним з моїх перших місць праці був театр. Тут відбулася моя перша зустріч зі старовинними українськими костюмами: робота над їхнім відновленням надихала, вчила, додавала знань, любові до свого, українського – і в якусь мить мені захотілось створювати подібні речі, сучасний одяг, але з елементами старовинного крою.
Знаєте, колись я вчилася розписувати тканину – це просто розрив мозку, коли ти розумієш, що тканина, створена тобою, – унікальна. Я – з тих людей, які люблять унікальність. Цей принцип став одним з ключових – ми створюємо немасовий одяг, ексклюзивний; сьогодні – це обмежені партії, щонайбільше – до 5 одиниць. Однак його особливість – максимальна доступність: ми не ставимо націнку в 200% тільки тому, що таких моделей небагато…
– Щоб люди мали змогу купувати?
– Власне, щоб одяг не став експонатом… Його можна і треба носити, тому він має бути доступним. Може, комусь і потрібні висока вартість та статусність, щоб мати більш поважний вигляд. Ми ж не робимо не обґрунтовану націнку, бо це не наш принцип підходу до справи. Звісно, бізнес має бути прибутковим, приносити гроші й давати змогу повноцінно жити, із задоволенням, але це не має бути ідея-фікс.
– Одяг для вас – це спосіб змінити світ?
– Я люблю відновлювати й перешивати речі. Свого часу я багато приділяла уваги екодизайну: економічному та екологічному виробництву. Цей підхід народився ще в студентські роки, коли я заходила в секонд-хенд і бачила ці величезні мішки одягу. Там ми купували тканини, на яких вчилися шити. Коли я дивилася на ці купи лахміття, фактично – сміття, мені ставало страшно, бо одяг в середньому розкладається біля 50 років, а синтетичні тканини – ще довше. Саме тоді з’явився цей завзятий, такий соціально відповідальний внутрішній стан: не викинути на смітник, а відновити, наприклад, перешити стару сукню на цікавий блузон. Це приносить величезне задоволення!
Зараз відновлення та перешивання залишаються великою частиною нашої роботи. Часто звертаються клієнти з проханням відреставрувати чи трохи видозмінити стару річ. Наприклад, по пальті пробіглась міль – ми зробимо валяння вовною чи придумаємо якусь абстрактну вишивку, чи замінимо деталь, але обов’язково збережемо річ, зробимо її актуальною… Я вже й не рахую, скільки ми всього відновили, а не викинули на смітник.
– До слова про сміття… Як вважаєте, стан нашого навколишнього середовища є задовільним?
– Чогось сьогодні люди частіше живуть одним днем, бо не думають про тих, хто прийде після нас. Хоча ми ж з’явилися на Світ, щоб жити в гармонії з Природою, а не наносити їй шкоду. Далеко ходити не треба: покинуті тварини, гори поліетилену, пластику… Ми колись мали зйомку на березі Дніпра. В тому місці була проведена труба, з якої зливалася рідина салатово-жовто-ядучого кольору. А поряд – річка Либідь, вже навіть не річка, а калюжка, болітце нещасне… Потім трапляється таке, як на львівському сміттєзвалищі, і лише тоді починаєш усвідомлювати, що відбувається щось страшне.
Людина як споживач завжди обирає те, що дешевше й вигідніше, а не те, що важливе для довкілля. В гонитві за грошима люди втратили людське обличчя, зв’язок між собою та Всесвітом, а ми ж живемо на цій планеті… Кудись ми йдемо, але чи в тому напрямку?
– Як ви вважаєте, яка найбільша в Україні екологічна проблема?
– Масова вирубка дерев і видобуток бурштину. Карпати лисіють – і це призводить до зсуву ґрунтів, повеней, підтоплення. Меліорація, висушування боліт спричиняють зникнення води – і це ми бачили цього року, коли було мало дощів. А там, де поклади бурштину, – тепер земля непридатна для життя десятки наступних років. Все це жадоба наживи, жага до легких грошей, матеріальна спокуса…
– Чи може на це впливати держава?
– Тільки якщо на державному рівні не буде зацікавлених осіб. Бо у владних структурах завжди є люди, які мають з цього прибуток і не бояться покарання. Для якісних змін у нашій державі, на мою думку, має пройти від 10 до 15 років, коли прийде нове покоління свідомих людей, яких буде більше, ніж «синів політиків». Ми зараз маємо ширший доступ до світу, маємо можливість бачити хороші практики. А людина завжди прагне до кращого, і, на щастя, таких завжди вистачає.
– На ваш погляд, окрема особистість може щось змінити?
– Може, звичайно. Ми – це суспільство. І якщо ми не будемо діяти, думати, дбати на своєму рівні, на рівні своєї родини, нічого не змінюватиметься. От, наприклад, я своїм дітям пояснюю, як треба сортувати сміття, для чого це потрібно і чому важливо. Якщо дитина зрозуміє такі речі змалечку, в неї сформується логічний ланцюжок для наступних дій. І коли вона захоче стати підприємцем, займатися бізнесом, то, можливо, задумається, наскільки він буде безпечний для навколишнього середовища. Тут мають значення і якийсь ключовий випадок, і ситуація, і моя поведінка, яка вплинула на формування дитячої думки, сприйняття, враження…
Ми не знаємо, яка мить, який спогад стає найважливішим у виборі професії, у способі життя, у формуванні особистості чи стереотипів поведінки. Тому важливо все, що відбувається з нами та навколо нас і наших дітей.
– Їдучи Києвом, ви, напевно, не раз бачили екологічні акції, людей з різними плакатами… Як ви вважаєте, це діє?
– Вважаю, що дієвість таких акцій залежить від того, наскільки вдало висвітлена ідея, хто про це розповідає і чим це обернеться – ініціативами, змінами закону, санкціями, покаранням чи банальними балачками. Проблем насправді багато, і ті люди, які цим займаються, – є рушіями, носіями певних повідомлень для суспільства. Я переконана в одному: ніколи не можна мовчати, заплющувати очі й казати: «Та що я там сам можу!?»
Найлегше сидіти й жалітися, нічого не роблячи. Маємо безліч так званих «знавців-екологів», «експертів», які знають, як рятувати довкілля, керувати державою, але чомусь це залишається лише на словах. Однак є люди, які не тільки турбуються про навколишнє середовище, але й розповідають про свій досвід іншим, проводячи форуми, семінари, конференції. Вони не залишаються осторонь.
– Маєте плани на більш глибоке застосування екологічних підходів у своєму бізнесі?
– Хочеться щось новітнє, бо традиційними підходами вже нікого не здивуєш. Наприклад, торгова марка H&M приймає вживані речі свого бренду, переробляє їх і створює новий одяг власного виробництва, виплачуючи людям певну компенсацію.
Наразі мене цікавить утилізація термометрів та ламп, відновлення старих меблів, переробка макулатури на пелети для опалення тощо… Сьогоднішнє багатство і різноманіття та споживацька поведінка призвели до захаращення наших будинків купами непотребу, який лежить роками і яким ми не користуємось. Викидаючи ці речі на смітник, ми сприяємо тотальному забрудненню. Звичайно, можна все це спалювати, але це теж погіршує стан навколишнього середовища. Тому, я вважаю, ми мусимо знайти компроміс: переробляти сміття, створювати нові чудові речі, отримувати з відходів енергію чи генерувати тепло… Треба тільки захотіти.
Спілкувалася: Олеся Хошобіна
Допомога в підготовці матеріалу: Наталя Кокар
Фото обкладинки та Фото 4: Сторінка Алли Журавель у Facebook
Інші фото в тексті: Олександр Дьяков
