Чорнобильська катастрофа перевернула з ніг до голови увесь світ, зламала життя сотень тисяч людей і назавжди змінила ландшафт величезної території, яка постраждала від радіоактивного забруднення. Людей із неї відселили, щоб захистити їх від забруднення, а землі переважно законсервували. А з меншим втручанням людей тут поступово ще й почався активний природний розвиток території. Консервація – це повне чи часткове обмеження на ведення господарства (сільського, лісового тощо) на певній території для її природного відновлення.
Що відбувається з природою Чорнобиля, як вона розвивається та допомагає українцям та українкам і чи допоможе цей досвід у боротьби із новим воєнним забрудненням, поговоримо далі.
Як поділена територія навколо Чорнобиля
Після катастрофи у 1986 році мешканців найближчих населених пунктів евакуювали із території з умовним радіусом 30 км від АЕС. Нині саме цю частину і називають зоною відчуження. Фактично, її межі обумовлені напрямком перенесення радіонуклідів вітрами, які домінували в перші тижні після аварії на ЧАЕС. Тому на захід і північ зона відчуження простягається на понад 50 км, а на схід – у середньому на 20 км.
У подальші роки поза цією зоною також проводилися радіологічні обстеження, за результатами яких на початку 1990-х відселяли людей із територій, де забруднення було надто високим та становило небезпеку. Залежно від ступеня небезпеки, сформувалися зона безумовного (обов’язкового) відселення та зона гарантованого добровільного відселення. Їх межі не є сталими та можуть змінюватися, якщо дослідження підтвердять зміну рівня забруднення.
Для управління зоною відчуження з’явився окремий орган із відповідною назвою: спочатку Адміністрація зони відчуження, яка в 2011-му змінилася Державним агентством з управління зоною відчуження (ДАЗВ). Йому підпорядковуються усі структури, що працюють на цій території.
Про те, що територія має увійти до природно-заповідного фонду, заговорили майже одразу після катастрофи. Однак перший крок у цьому відбувся лише у 2007-му році, коли тут створили заказник. У 2016-му на місці заказника з’явився радіаційно-екологічний біосферний заповідник, який займає частину зони відчуження та зони безумовного відселення. Його площа у понад 2,5 рази більша за площу Києва і це нині найбільша природоохоронна територія в Україні.
Сама територія заповідника також неоднорідна. Приблизно третину займає заповідна зона, де місцями збереглися досить старі ліси. Там заборонена господарська діяльність і до кінця століття ці ліси навіть можуть перетворитися на праліс. Найвіддаленіша частина заповідника – так звана зона антропогенних ландшафтів, де можна навіть вести деяке сільське господарство: наприклад, випас тварин чи сінокосіння. Між ними розташована буферна зона, покликана убезпечити заповідну зону від впливу антропогенної.
Картосхема функціонального зонування Чорнобильського заповідника (Червоний колір – заповідна зона, рожевий – буферна, жовтий – зона антропогенних ландшафтів і зелений – регульованого заповідного режиму).
У Положенні про Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник вказано, що його «створено з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів Полісся, забезпечення підтримки та підвищення бар’єрної функції зони відчуження та зони безумовного (обов’язкового) відселення…». Бар’єрна функція заповідника, та й зони відчуження загалом, полягає у недопущенні подальшої міграції радіонуклідів, які осіли на забруднених територіях.
Попри природохоронний статус, на території заказника, а потім і заповідника, триває господарська діяльність. Адже ведення лісогосподарської діяльності на території зони відчуження, включно із землями заповідника, до вересня 2022 року залишилося під контролем місцевого спеціалізованого лісового господарства «Північна Пуща». Наприклад, проводились рубки, деревина з яких часом навіть ішла на експорт, чи висадка нових лісів – знову ж таки, через підпорядкованість території лісгоспу.
Та у вересні 2022 року всі землі у межах заповідника були надані в постійне користування його адміністрації. Завдяки цьому, з часом заповідник має перебрати на себе повний контроль над своєю територією та визначати, що там можна чи не можна робити. Хоча й лісгосп, і заповідник підзвітні ДАЗВ.
Як відсутність людей вплинула на екосистеми Чорнобильської зони
Відсутність людини виявилася вагомішою, ніж вплив радіації, тож на більшості території Зони відчуження почалося відновлення природного складу екосистем після століть досить активної господарської діяльності. Крім вже згаданих старих лісів, тут стало більше диких тварин, які почуваються впевненіше без загрози з боку людей. Без страху перед двоногими вовки там активні не лише вночі, а й удень, рисі також стали з’являтися частіше. Спостерігалися навіть ведмеді, хоча через бойові дії на початку повномасштабного російського вторгнення, вони навряд зможуть забрести на цю територію зараз.
Та навряд можна сказати, що тут природа відновила сама себе, адже їй активно допомагали. Іноді ця допомога ішла на користь – наприклад, сюди завезли знаменитих коней Пржевальського із нині окупованої Асканії Нової. У сприятливих умовах невелика популяція виросла до понад ста голів. Коні Пржевальського – це вид непарнокопитних зі степів Центральної Азії, який відіграє важливу роль в підтримці угруповань трав’янистих рослин. Фактично, коні Пржевальського певною мірою замінюють тарпанів, які населяли степи та ліси Європи, і були повністю винищені ще у 19 столітті.
Та присутність коней у переважно лісистій зоні необхідна – вони пасуться на закинутих полях, які нині стали луками, і не дають їм перетворитися на однорідний ліс. А це необхідно для убезпечення від пожеж: у суцільному лісі вони поширюються швидко, а у такій «мозаїці» лісів та лук – значно повільніше, а також легше піддаються локалізації та гасінню.
Коні Пржевальського на фоні мозаїчного ландшафту із дерев, чагарників і трав. Джерело фото
Крім того, були плани завезти до зони зубрів, які колись там існували. У першій половині минулого століття цей вид двічі ледь не вимер під час світових воєн. Нині кількасот його особин мешкає в Україні, вони зустрічаються і у білоруській частині Чорнобильської зони, та в нашій зоні відчуження поки не спостерігалися. Планам повернути їх на «батьківщину» завадила повномасштабна війна. Їх «переїзд» планувався якраз на 2022 рік.
Що стосується лісів, то вони були тут і до катастрофи. Це були переважно соснові, подекуди дубові та вільхові насадження, які регулярно вирубувалися і висаджувалися наново задля деревини. Висадка дерев продовжилася і після аварії. Тут траплялися масштабні пожежі, після яких висаджували «сосну рядочками», нібито для відновлення лісу. Такий же підхід використовували й у буферній зоні.
Однак це втручання в існування екосистеми зони було не таким успішним. Однорідні молоді ліси більш вразливі до пожеж, хвороб і шкідників, тому замість захисту чи відновлення створюють нові загрози. Фактично, такими масштабними висадками монокультурного лісу створювалась «порохова діжка», яка горить за кожної нагоди, як-от у 2015, 2020 та 2022 роках. На противагу цьому, самосійні ліси – тобто такі, що з’являються природним чином без втручання людини – завдяки різноманітності видів дерев, ще й різного віку, більш стійкі, ніж штучно насаджені. Після пожеж соснові монокультури значною мірою гинуть, і таким чином на території заповідника відбувається поступове заміщення штучних монокультур природним мішаним лісом.
Ліс у Чорнобильському заповіднику, пройдений пожежею у 2015 році. Фото 2021 року
Чорнобильська катастрофа стала прикладом того, як необережне ставлення до такої небезпечної технології, як атомна енергетика, може зруйнувати життя сотень тисяч людей. Вона стала жорстоким уроком, який навчив світ серйозніше ставитися до використання таких технологій. І долею випадку вона стала прикладом того, як природа здатна відновлюватися навіть після найсерйозніших викликів. Якщо людина дасть їй шанс на відновлення.
Як досвід Чорнобиля може допомогти землям, пошкодженим і забрудненим нинішньою війною
Сьогодні ж перед довкіллям стоїть черговий виклик – шрами, нанесені нашій землі російською війною в Україні. І проблема не лише у катастрофічній замінованості територій. Дослідження Екодії показало, що бойові дії – від руху техніки до обстрілів – пошкоджують наші ґрунти, забруднюють їх хімікатами та нищать ґрунтове біорізноманіття, таке необхідне для їхньої родючості. І штучне очищення земель у випадках найгіршого забруднення виявляється недоцільним, невигідним та навіть неможливим. Залишається єдиний вихід – законсервувати їх, тобто зупинити будь-яку діяльність і дати природі час відновитися самотужки.
Та чи означає це, що на найбільш пошкоджених землях з’являться нові заповідники, подібні до Чорнобильського – де доступ для людей буде суворо обмежений, а природні ліси і сховані раніше види буятимуть з новою силою? Спрогнозувати насправді складно.
В першу чергу через те, що характер забруднення різний. Екосистеми Чорнобильської зони прекрасно захищають нас від поширення радіації: вони утримують радіонукліди у ґрунті, запобігають пиловим бурам, які б розносили їх на значні території. А за грамотного планування можуть навіть мінімізувати кількість пожеж, через які ті ж радіонукліди поширюються з димом та попелом.
Забруднення ж від війни носить дещо інший характер: інші небезпечні речовини у ґрунті, зниження родючості через шкоду біорізноманіттю, пошкодження родючих шарів ґрунту тощо. Скажімо, у Франції є окремі ділянки, настільки сильно забруднені під час жорстоких боїв Першої світової війни, що рослинність там досі нагадує тундру: лише декілька видів можуть рости в умовах аномально високих концентрацій забруднюючих речовин.
Та з досвіду Чорнобильської зони все ж можна винести користь на майбутнє. Щонайменше у питанні припинення господарської діяльності. Вирощування їжі на території забрудненої радіацією зони несло загрозу людям, які потім мали б її їсти – адже тоді небезпечні речовини потрапляли б і у наші з вами організми. Важкі метали, залишки вибухівки та інші хімікати із забрудненої війною землі так само потраплятимуть у рослини, а звідти й до нас, якщо ми наважимося вживати їх у їжу. Тож на землях, які занадто складно та дорого очистити, сільськогосподарську діяльність точно необхідно зупиняти.
Що стосується масштабного відродження екосистем і повернення втрачених видів, то таких результатів очікувати не варто. У першу чергу тому, що територія Чорнобильської зони величезна, а от ділянки сильно забруднених війною ґрунтів можуть бути зовсім невеликими. Ще одним аргументом на користь використання консервації для забруднених внаслідок війни земель є необхідність суттєвого збільшення площі природно-заповідного фонду (ПЗФ) вже у цьому десятилітті. Зараз частка ПЗФ складає 6,9% від площі України. Водночас, Закон «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2030 року» визначає, що до кінця цього десятиліття частка ПЗФ в Україні має досягнути 15%. А Стратегія регіонального розвитку на період до 2030 року відводить навіть на 3 роки менше для досягнення цього ж показника. Окрім заповідання цінних природних територій, яке має бути безумовним пріоритетом, іншим напрямком збільшення площі ПЗФ в Україні має стати консервація деградованих орних земель з їхнім подальшим заповіданням. Схвалена розпорядженням Кабміну у січні 2022 року Концепція загальнодержавної цільової програми використання та охорони земель передбачає необхідність скорочення частки орних земель в Україні до 44%, при нинішніх показниках в 56-58%.
Європейські природоохоронні цілі іще амбітніші. Стратегія з біорізноманіття ЄС передбачає досягнення удвічі більшої мети – 30% територій та акваторій Євросоюзу маю стати природоохоронними до 2030 року. І нам, як кандидатам у членство в ЄС, необхідно буде врешті відповідати і цим цілям. Таким чином, протягом наступних 7 років Україні треба надати природоохоронний статус території, яка перевищує нинішню площу усіх об’єктів ПЗФ у нашій країні. І хоча заповідання забруднених війною земель саме по собі не забезпечить досягнення цієї цілі, але буде значним кроком у цьому напрямку. Зрештою, таке рішення захищатиме не лише наше довкілля, а й нас самих, подібно до того як вже понад 30 років нас захищає і чорнобильська природа.
Матеріал створено в межах проєкту «Посилення транснаціональної громадської мережі Ekonet по захисту клімату і довкілля», що здійснюється за фінансової підтримки фонду Bread for the World через Austausch e.V.
