Екобалачка з Норманом Шелестом, українським музикантом та екоактивістом
Норман Шелест, відомий як автор гімну Глобального кліматичного маршу (українського), є одним з активних прихильників екоруху в Україні. Музикант співпрацює з Екоцентром, бере участь в екологічних акціях різного спрямування та власним прикладом залучає людей до вирішення проблем з довкіллям.
Про музику та екорух
Музика – це моє життя. Писати музику – як дихати: ти ж не задумуєшся, як саме вдихати чи видихати повітря, просто дихаєш… Я пишу постійно, завжди є купа якихось ідей. Буває, все створюється швидко, однак трапляється, коли щось не виходить. Все це відбувається на емоціях. Хоча давно знаю, як написати пісню, розумію алгоритм, все одно деколи довго мучуся, щоб записати мелодію. Так, наприклад, було з гімном Глобального кліматичного маршу Save the green. З нього, до речі, все й почалося півтора роки тому.
Тоді я працював соцпрацівником і багато спостерігав за людьми. А вони постійно обговорювали якісь дріб’язкові питання, на кшталт, «а в мене новий чохол на Iphone». Я розумів, що все це не має для мене значення, не цікавить. Мені завжди хотілося знайти однодумців, які переймалися б тими ж проблемами, що і я: сміттям, поводженням з тваринами, знищенням лісу тощо. На тій хвилі я якось сказав друзям, що хотів би долучитися до екоруху, але, на жаль, поки що не можу нічого запропонувати суттєвого, хіба написати пісню. Пізніше я познайомився з представниками Екоцентру – і почалася співпраця.
https://www.youtube.com/watch?v=l8KjoJSyp6o
Про найболючішу екопроблему
Особисто для мене – це вирубка лісів. Власне, коли писав гімн маршу, в мене перед очима стояла картина, як вирубували дерева біля метро Бориспільська. Чоловік з бензопилкою просто шматував деревину, на це було боляче дивитися. Може, це й сентиментально, але вважаю, що ми не маємо права так ставитися до довкілля.
Про однодумців
Тепер їх у мене багато. І не тільки тому, що я співпрацюю з Екоцентром. Як кажуть мої друзі, з ким поведешся, того й наберешся: поряд зі мною жоден з них не кине недопалок повз урну, а вся моя родина сортує сміття та правильно утилізує батарейки… Це тільки здається, що неможливо надихнути людину, яка ніколи не зважала на екологічну ситуацію, раптом почати перейматися екопроблемами. Насправді це відбувається поступово, маленькими кроками, за допомогою доброго слова, а головне – власного прикладу. Люди часто наслідують когось, хто зробив щось цікаве, яскраве чи корисне.
Я завжди тримаю ідеї щодо захисту довкілля в голові та за будь-якої нагоди ділюся ними. Сподіваюся також на спільні екопроекти з колегами-музикантами, принаймні, обговорюю це з деякими людьми і впевнений, що знайдуться ті, хто підтримає.
Про людей та екоактивістів
Багато, звісно, залежить від менталітету, але так склалося, що наші люди, суспільство та влада ставляться до природи по-споживацьки, легковажно. Ми використовуємо ресурси, не замислюємося над їхнім відновленням, не дбаємо про прийдешні покоління і звертаємо увагу лише на якісь резонансні швидкоплинні речі – політика, війна, ЛГБТ-акції тощо. Ми постійно концентруємося не на тому. Та що там – більшість навіть не уявляє, хто такі екологи та екоактивісти. На основі мого спілкування з широким колом людей можу зробити висновок, що екологів та волонтерів сприймають як якихось хіппі, які взимку ходять у мішковині, висаджують дерева і харчуються їхньою корою. Словом, щось епатажне й смішне. Такі собі стереотипи…
Про те, з чого почати
Впливати на людей можна: наприклад, Кліматичний марш став доказом того, що суспільство реагує на подібні акції. На мою думку, коли стаєш учасником масштабного дійства, яке відбувається по всьому світу, відчуваєш, що зростає твоя значущість. Людей це мотивує.
На жаль, глобальні цілі здаються ідеалістичними, і люди не схильні їх підтримувати. Тому починати слід з малого – зі своєї сім’ї, свого будинку, з якихось, можливо, дрібних кроків – раціонального використання води, сортування сміття… От ми, наприклад, зробили пробну акцію, спрямовану на очищення вулиць від недопалків. У мережі викладали зображення недопалків з підписами англійською чи українською мовою на кшталт «я недопалок і хочу лежати в смітнику, а не на зупинці» або «в попільничці, а не на асфальті» тощо. На жаль, на наші пости відреагувало не так багато читачів, однак це лише перші спроби, які є доказом бажання та намагання щось змінювати.
Про те, як надихнути людей діяти
На мій погляд, наше суспільство рухатиметься лише туди, куди його рухатиме політика, бо ми дуже заполітизовані, постійно боремося за ідеї, нав’язані нам політиками. Ми мислимо стереотипно, і цим слід користуватися. Тому вважаю, що людей можна залучити, надихнути на дію за допомогою провокації, епатажу, нестандартних підходів. Скажімо, обкладинка Save the Green була зроблена так, щоб спровокувати. Можна було зобразити горщик з рослиною, але ми вирішили втоптати обличчя в пісок і показати, як суспільство саме себе знищує. І в тексті пісні теж є провокативні месиджі.
У провокації є дивна рушійна сила. Можливо, екоакції мають нести провокативні месиджі, тоді люди їх почують і почнуть щось робити.
Про власний екобізнес
Якби мав вільні кошти, вклав би їх у якийсь екоартпростір – на кшталт всіляких сучасних «не кафе», куди люди могли б прийти, отримати потрібну інформацію про екологію, розвіяти свої стереотипи і цікаво провести час. Я хотів би, щоб це був творчий центр, навколо якого гуртувалися б люди. А спільнота, яка має певні знання, це сильна спільнота. Вона може започатковувати рухи, влаштовувати акції, які сприяли б вирішенню різних екологічних питань. Розважати, інформувати, змінювати – це моя позиція.
Про основний месидж
Якби я міг звернутися до кожного особисто, то поговорив би про те, що слід робити, щоб завтра могло настати, про життєві цінності, які є насправді важливими. Я закликав би людей бути мудрішими, вільнішими, менш закомплексованими. Щоб говорити про екологію, треба мати сміливість, тому слід не боятися висловлювати свою думку, позицію. Я говорив би про те, що треба дбати, дбати й дбати про довкілля, рятувати сьогодні те, що може бути втрачене завтра. Люди мають стати відповідальнішими і піклуватися про те, що залишиться їхнім дітям.
Спілкувалася: Олеся Хошобіна
Фото: Майда Сламова
До роботи над матеріалом долучилися: Олеся Сергійко та Сергій Вознюк
