Вугледар – місто, яке зникає у вогні війни. Торецьк – місто, яке майже щодня потерпає від обстрілів. У такій реальності обох змусила існувати росія.
З Торецька документально почалася вугільна історія Донбасу. А Вугледар, створений спеціально для шахтарів, звели лише пів століття тому. Попри специфіку регіону, в обидвох містах розуміли, що рано чи пізно шахти вичерпають свої запаси. Деякі з копалень уже вважалися нерентабельними. Тому над процесами трансформації – принаймні на рівні стратегій – у регіоні почали працювати заздалегідь. Міста розробляли плани на роки наперед: відкриття індустріальних парків, очищення шахтних вод, створення кластерів для молоді. “Але” у вигляді великої війни змусило все це відкласти – на термін, невідомий тепер нікому.
“Мені болить. Буває, прокинешся і думаєш: скільки ж усього було зроблено. А зараз люди розкидані по всіх усюдах…” – з гіркотою каже Андрій Сілич, колишній голова Вугледара. Його слова ранять гіркотою і врізаються у пам’ять.
Як вугільні мономіста рухалися у майбутнє? Чи мешканці були готові до закриття шахт? Яким згадують Вугледар і як вдається жити під вогнем у Торецьку? Медіа ҐРУНТ спільно з громадською організацією “Екодія” продовжує спецпроєкт, присвячений трансформації шахтарських громад України.
“Ми хотіли, щоб молодь не йшла в шахту”
Готуючи цю статтю, я проглянула десятки супутникових знімків Вугледара. Потрощені одна за одною багатоповерхівки, буквально складені під’їзди, а навколо – самі поля, всуціль всипані вирвами. День за днем ворог штурмує форпост, за який міцно стоять Сили оборони України. Місто розташоване за декілька кілометрів на північ від єдиної залізничної колії, що сполучає Донецьк з Кримом. Втримати його – стратегічна задача українського війська.
Жодного живого місця у Вугледарі. Фото – Влада і Костянтин Ліберові
Історію Вугледара можна зчитати одразу за назвою – його зводили як винятково шахтарське поселення. І відносно зовсім недавно. У 1960-х Донецький державний інститут проєктування шахт вирішив освоїти копальні на півдні області. Так спершу з’явилася шахта “Південнодонбаська” №1, а довкола розрослося селище – Південний Донецьк. За кілька років воно отримало сучасну назву, і тільки після проголошення незалежності України формально стало містом.
Вугледар – початок історії. Фото – t.me/ugledarrodnoj
Вугледар був промисловим мономістом – економіка залежала від двох його шахт, а основною зайнятістю була гірнича справа. Втім, місто розвивалося. Особливо, після 2014 року. У Вугледарі відбувалися концерти, фестивалі, ремонтувалися школи, утеплювалися фасади, сюди переїздили переселенці. У рейтингу, складеному за місяць до повномасштабного вторгнення Росії, Вугледарська громада займала четверте місце у Донецькій області за інституційною спроможністю та сталим розвитком, за висновками Регіонального центру економічних досліджень та підтримки бізнесу.
Вугледар, фестиваль З країни в Україну, 2019 рік
“Вугледар – чи не єдине місто Донеччини, де видобувати вугілля було економічно доцільно на десятиліття вперед. Та попри це, там виступали за альтернативний розвиток: дійсно дивилися вперед, були активними, відновлювали інфраструктуру”, – каже в коментарі ҐРУНТу Анна Акерманн, експертка з питань клімату та енергоефективності, членкиня правління “Екодії”.
Колишній мер Вугледара Андрій Сілич підтверджує нам у коментарі: місто готувалося до змін. У 2015 році Сілич очолив військово-цивільну адміністрацію, потім люди обрали його головою міста. Із початком повномасштабного вторгнення пан Андрій повернувся до війська.
“Ми розуміли ідею трансформації. Уряд України ще кілька років тому висловив зацікавленість долучитися до “Європейського зеленого курсу” (European Green Deal – це ініціатива Європейського Союзу, спрямована на перетворення Європи на кліматично-нейтральний континент до 2050 року, перепрофілювання економіки, вирішення екологічних проблем тощо, – Ред.), і ми бачили, що нам треба переходити на відновлювані джерела енергії”, – пояснює Андрій Сілич.
Вугледарська громада була однією з перших, яка почала готуватися до процесу справедливої трансформації і в травні 2019 року стала співзасновницею Платформи сталого розвитку вугільних міст Донецької області. Основні цілі цього об’єднання – реалізація принципів сталого розвитку, зміцнення партнерства в рамках соціально-економічного розвитку населених пунктів, трансформація монопрофільного іміджу територій, скорочення викидів парникових газів та підвищення рівня добробуту населення. Наразі до Платформи входять дев’ять міст, три громадські організації з регіону та Донецька торгово-промислова палата.
“Ми хотіли, щоб була комунікація щодо роботи із шахтарями. Вугледар іще у 2016 році прийняв стратегію розвитку. Ми рухалися. Розробили проєкт індустріального парку, працювали над концепцією”, – розповідає Сілич.
Ідея з індустріальним парком була дуже перспективною. Насамперед через вдале географічне розташування на транспортних шляхах, наявність прямого виходу до транскордонного сполучення – порту Маріуполь, і залізницю. За перші п’ять років планувалося надати робочі місця для 1,5 тисячі людей.
Шахта Південнодонбаська 1. Фото – Анастасія Власова, hromadske
“Ми також розробили проєкт альтернативного водозабезпечення, очищення шахтних вод. Працювали з молоддю, з Вугледарським коледжем Маріупольського університету. Мали зробити своєрідний кластер переорієнтування молоді, щоб вони не в шахту йшли, а могли отримувати інші спеціальності. Але останнім часом не так багато молоді і пов’язувало своє життя із вугіллям – ця трансформація вже сама йшла. Та й шахтарські династії “працювали” не на повну”, – пригадує ексмер Вугледара.
“Трансформація – це не тільки про шахту”
Іще до війни громаді вдалося запустити низку ініціатив. У місті відкрили Агенцію розвитку Вугледара SOVA (Skills, Opportunities, Values, Activities – Навички, Можливості, Цінності та Активності). Туди могли приходити містяни зі своїми планами, а агенція вирішувала, як саме допомогти людині. Так у Вугледарі, наприклад, з’явився центр соціально-психологічної допомоги особам, які зазнали домашнього та гендерно зумовленого насильства.
“Для чого ми це робили? Та щоб люди залишалися, працювали. Трансформація – це ж не суто про шахту, це також навчання, надання послуг, – каже Андрій Сілич. – Ми розуміли, що шахти все одно закриються, чи через 20 чи через 25 років. І якщо, скажімо, раніше бюджет на 75% формувався за рахунок шахт, то в 2021 році ми мали показник 65%. Структура промисловості суттєво змінювалася: велику частку (близько 20%) склали вже підприємства аграрної та переробної галузей”.
Люди, зізнається колишній голова, не надто схвально ставилися до ідеї закриття шахт. Але місцева влада розуміла: якщо не казати правди, а потім враз почати закривати копальні, то будуть проблеми.
“Профспілки сприймали це “в штики” спочатку. Просили відповіді на запитання: коли буде те закриття? У 2030, 2035, 2040 році? Та все ж містяни все розуміли. Деякі, наприклад, по пів року не отримували зарплат на шахтах. Жодного року не було, щоб не було проблем із зарплатнею. А уявіть, коли і дружина, і чоловік на шахті працюють”, – міркує Андрій.
Шахтар – професія специфічна. Тому після початку повномасштабного вторгнення багато хто з гірників поїхав на захід країни, у Червоноград, Нововолинськ. Деякі лишилися на шахтах Донеччини, бо треба закрити трудовий стаж. А багато хто долучився до війська.
Південнодонбаська 1, черга шахтарів біля клітки ліфту. Фото – Радіо Свобода
“Можна відбудувати все. А люди – куди їм повертатися?”
Навесні у Вугледарі було перебито електропостачання, насоси відключилися, і шахти почало затоплювати. Членкиня правління “Екодії” Анна Акерманн пояснює: “Ти не бачиш цей процес, туди ніхто не ходить, не заглядає. Невідомо скільки метану в шахтах піднялося. Що буде далі – ніхто не знає”.
Вугледар був тісно пов’язаний із Маріуполем, з Азовсталлю. Маріуполь після звільнення не буде таким, як раніше. Виникає питання: яка тоді доля навколишніх міст?
“Першочергово після звільнення потрібно буде оцінити стан не тільки шахт, а взагалі усього, забезпечити безпеку людей, вивчити стан забруднення. І ставити питання: “Щоби що, що далі?”. Чи будуть туди люди повертатися, чи будемо ми місто очищувати, чи там настільки забруднено, що лишаться, умовно, поля? – розмірковує Анна Акерманн. – Насамперед потрібне розмінування. По-друге, можливо, ми будемо готові до очищення – але чи будуть у нас на це кошти? Є загроза, що величезні ділянки залишаться забрудненими назавжди – природа братиме своє, як у Чорнобилі. Якщо є сенс вирощувати щось, вести сільське господарство – тоді в очищенні є сенс. А от щодо нових підприємств поруч із Росією: чи захочуть міжнародні партнери там щось будувати, навіть якщо ми вступимо в ЄС? Це ж завжди загроза. Тому тут неоднозначно. І перед тим, як щось робити, потрібно міркувати над цілями, планами, збирати й розмовляти з людьми”, – аргументує Акерманн.
Жодної котельні, розподільчої, насосної, каналізаційної станції в місті не вціліло. Жодного непошкодженого будинку немає. Зруйновано все.
“Що й казати, мені болить. Буває, прокинешся і думаєш: скільки ж усього було зроблено, а зараз люди розкидані по всіх усюдах. Питають у мене: а як воно буде? Поки йде війна – ніяк, нічого не можемо. А коли відійде сволота – будемо вирішувати. Можна відбудувати все, але люди… Куди їм повертатися? Ось це найстрашніше”, – каже колишній мер Вугледара Андрій Сілич.
“Стереотип про Торецьк як шахтарське місто йшов нанівець”
Звідси у прямому сенсі слова починався Донбас. Саме в Торецьку розташована Балка Скелювата – місце першого документально зафіксованого видобутку вугілля в регіоні. Чорне золото в Донецькому басейні три століття тому знайшли двоє вихідців із Бахмута – очільник міського солепромислу Микита Вепрейський та комендант Бахмутської фортеці Семен Чирков.
Балка Скелювата. Фото – краєзнавець Михайло Кулішов
Місто славної історії вже дев’ятий рік перебуває під постійними ворожими обстрілами. У Торецьку зруйновано понад 2 тисячі інфраструктурних об’єктів, пошкоджено 300 багатоповерхівок, 1,5 тисячі приватних будинків, два десятки шкіл і дитячих садочків.
“Населення, яке залишилось в нашій громаді – це близько 7-9% від кількості, яка була до повномасштабного вторгнення. Зараз тут мешкає 5-6 тисяч осіб”, – розповідає заступник керівника ВЦА Юрій Євсіков.
Торецьк після обстрілу росіян. Фото – ДСНС, липень 2022 року
У Торецьку вже два роки немає водопостачання.
“Це основний виклик. Колись ми отримували воду з Горлівки. А перед великою війною почали будувати альтернативний водогін, але не встигли… Друге питання – відсутність централізованого опалення”, – каже Євсіков.
Вугільні підприємства останніми роками вже втратили статус містоутворюючих, каже в коментарі ҐРУНТові Андрій Грудкін, очільник коаліції “На лінії зіткнення”. Шахти закривалися – як-от “Північна” і “Південна”. А на активних копальнях зменшувалася кількість робочих місць.
Так виглядала шахта Північна до війни. Фото – ДП Торецьквугілля
“Стереотип про шахтарське місто сходив нанівець у геометричній прогресії, – згадує Андрій Грудкін. – У нас усього було 12 шахт – почали закривати їх у 90-х, продовжили в 2000-х. Термін експлуатації більшості з них, за планами, які малювалися в СРСР, мав закінчитися ще в 80-х роках минулого століття. А натомість ще десятки років вони працювали без модернізації, на корупції, розкраданні. Особливо за часів Саші “Стоматолога”, молодшого Януковича, коли він монополізував повністю всі тендери, і державні кошти відмивалися такими сумами, що страшно подумати. Шахтарям постійно промивали мізки, що Донбас годує Україну, а місцеві політичні еліти часто використовували їх, як своїх солдат. Були абсолютно кишенькові, фейкові профспілки. Було ж і таке, що казали: ми тобі 500 гривень – а ти поїдь у столицю, постій на “Антимайдані”.
“Шахти закривати потрібно. Але насамперед думати треба про людей”
У Торецьку ще до війни почали міркувати над перспективними галузями для розвитку громади. У регіоні є значні поклади білої та червоної глини; раніше тут функціонувало кілька заводів, що випускали цеглу. Будівельні матеріали будуть необхідними для відновлення країни, і місцева влада сподівається зайняти цю нішу.
“Щодо перекваліфікування шахтарів – то тут, звичайно, можна фантазувати й казати, що ми зробимо з них айтішників. Але треба мислити раціонально, – каже Юрій Євсіков. – Наші люди дуже працьовиті, зможуть робити де завгодно. Однак у контексті повоєнного відновлення нам потрібні будуть будівельні спеціалісти. І перекваліфікування на такі професії – першочергова справа”.
Очільник коаліції “На лінії зіткнення” Андрій Грудкін пригадує, що в стратегії міста був освітній пункт, за яким у коледжах мали навчати одразу двом професіям, а не одній. Утім він скептично ставиться до такої ідеї. “Окей, вони отримають ці спеціалізації. От тільки ж роботи в місті немає. Для кого ви готуватимете кадри? Для Харкова, Дніпра, Києва і Польщі? Тобто не було комплексного, стратегічно правильного, реалістичного підходу, який вирішував би проблеми, які виникають у громади після закриття шахт”, – вважає він.
Торецьк, як і Вугледар, є учасником Платформи сталого розвитку вугільних міст Донецької області. Грудкін каже, що суть цієї ініціативи – цілком блага і правильна. Втім, він ставить питання: чи в змозі Платформа переконати західних партнерів зробити головні кроки?
“Тут пропонують до 2035 року закрити шахти, при цьому реально не пропонуючи альтернатив, як розвиватися громадам і що робити українській енергетиці, – каже очільник коаліції “На лінії зіткнення”. – Ще раз: шахти закривати потрібно, але в першу чергу думати треба про людей і економіку вугільних громад”.
Рятувальники впродовж 15 годин ліквідовували пожежу на території шахти в Торецьку. Фото – ДСНС, жовтень 2023 року
Грудкін каже: інвестиції, розмови із шахтарями – це важливі складники справедливої трансформації. Втім він вважає, що існуючі ініціативи поки що не вирішують головного питання – створення робочих місць.
“Думаю, якщо в Міненерго є можливість видобувати вугілля – його будуть видобувати. Це нормальний підхід, допоки нам не запропонували справжнього механізму переходу. Я вважаю, що західні партнери мають запропонувати справедливу альтернативу – конкретні захищені інвестиції, які повністю компенсують втрати від закриття шахт. Не тільки енергетикам, а й підприємствам, що працюють на вугіллі, громадам і, в першу чергу, людям. І це справедливо. Не можна впровадити дуальну освіту у коледжі, встановити сонячні панелі на амбулаторії і сказати, що це справедлива трансформація. Будуть вкладення – можливо, вдасться закрити шахти ще раніше, умовно, і до 2026 року”, – зауважує він.
В “Екодії” зазначають: попри роль, яку відіграють Міністерство енергетики та міжнародні партнери, приймати рішення щодо справедливої трансформації мають, перш за все, самі громади. Саме на низовому рівні мають визначати вектор розвитку, те, як відновлюватиметься громада й те, як підсилити людський потенціал. Утім, для системної роботи також важливо, щоб була сформована національна політика щодо справедливої трансформації.
“Ми нікого не маємо лишити позаду”: Вугледарський шахтар про рідне місто
Процес справедливої трансформації має проходити на основі відкритого діалогу всіх зацікавлених сторін, упевнений представник GIZ (Німецьке товариство міжнародного співробітництва) Боріс Редер. Мотивація, натхнення, активність всіх гравців тут грають ключову роль.
“Ми нікого не маємо лишити позаду. Я маю на увазі тих, хто потенційно може постраждати від закриття шахт. І це не просто про компенсацію – бо це короткострокова перспектива й логіка. Люди мають бути залучені до процесу трансформації”, – каже він.
Нам вдалося поспілкувалися із Григорієм Даценком – донедавна головою профспілки шахти імені Сургая у Вугледарі. “Мені вже 68 років, я цю шахту створював, потім працював, а останні 20 років був очолював профспілку”, – так лаконічно він розповідає про себе.
Пан Григорій із рідними виїхав із міста в квітні торік. “Сиділи спершу у підвалі, а потім нас так облупцювали (йдеться про прильоти, – Ред.), що ми із родиною зібрали речі та й покинули Вугледар”, – пригадує він. Зараз чоловік живе у Старому Самборі на Львівщині, займається господарством.
Люди ховаються від ворожих обстрілів у підвалах Вугледара. Фото – Олександр Бабенко для Ґвара Медіа, лютий 2023 року
Наш співрозмовник визнає: справді є шахти, які доцільно закрити. Через різні причини, зокрема невеликі запаси вугілля. “Хоча на моїй шахті вугілля видобували б ще 100 років. І воно ж яке гарне: на енергетику, кокс йшло. А зараз хлопці роз’їхалися хто куди: воюють, за кордоном, хтось у шахтах Павлограда, Червонограда, а хтось змінив професію”, – зітхає чоловік.
“Вугілля буде потрібно, без нього нікуди. Ми з мером їздили до Німеччини: так, там перейшли на альтернативні джерела, але для цього потрібні кошти. Будуть гроші – будемо думати. Бо поки, що таке наша електроенергетика? Це, в більшості, ТЕС, АЕС. Але, я думаю, програма “зеленої енергетики” буде; головне – вкладення”, – каже Григорій Даценко.
Пан Григорій ніжно згадує про Вугледар – тихе, спокійне, шахтарське містечко. Яке росіяни почали нищити з околиць, а зрештою не залишили жодного вцілілого будинку.
“Кажуть, дешевше буде збудувати нове місто, ніж відбудувати старе. А там – хто його знає”, – каже він.
Нові й нові згарища поглиблюють сумну невизначеність майбутнього. “Відійде сволота – будемо вирішувати”, – колишній голова Вугледара сказав тут таки найвлучніше.
Матеріал підготовлено у рамках проєкту “Шлях трансформації”, що реалізується як частина проєкту “Зміцнення багатостороннього партнерства громадянського суспільства та вугільних регіонів як рушійної сили для справедливого переходу”.
Авторка: Ярослава Шлапацька
Джерело: grnt.media
