Світлана Алєксієвич, білоруська письменниця. Лауреат Нобелівської премії з літератури за 2015 рік.
У японського режисера Акіра Куросави є фільм «Сни», у якому вибухають усі японські атомні реактори. Гора Фудзіяма – в червоному вогні, а над землею пролітають хмари плутонію – 239, стронцію – 90, цезію – 137. Люди в цей час п’ють чай, обговорюють справи, сваряться, цілуються – вони ще не знають, що вже приречені. Невидима смерть уповзає в їхню кров, мозок, тіло. Правду знають тільки посвячені – кілька вчених-атомників. Один із них, захопивши портфель із кресленнями, відпливає на човні в океан, щоб покінчити життя самогубством через каяття.
Я згадала про цей фільм, коли почула про землетрус і ланцюг безперервних аварій на японських АЕС.
Завдяки новим засобам комунікації ми спостерігаємо за японською трагедією в режимі реального часу. Все відбувається ніби в нашій присутності. І ніби з нами. Атомний страх зробив світ маленьким. Старий політичний словник: «свої – чужі», «далеко – близько» – уже не актуальний. Всі пригадали, що чорнобильські радіоактивні хмари на четверту добу були над Африкою та Китаєм. У європейських магазинах розкуповують побутові дозиметри і таблетки йодованого кальцію, що блокують накопичення радіації в організмі. Усі не відходять від телевізорів. А програми новин стали схожими на воєнні зведення.
Перед нами запитання: це трагедія Японії чи усього людства? Хіба катастрофа не похитнула наші уявлення про міцність цивілізації? Й істинність наших цінностей?
Тільки страх здатний нас учити.
Першим атомним уроком був Чорнобиль. Навіть у Біблії є попередження про Чорнобиль….
Але його пояснили тоталітаризмом. Недосконалістю радянських атомних реакторів, технологічною відсталістю, нехлюйством і злодійством росіян. Сам атомний міф не постраждав. Шок минув швидко. Радіація не вбиває миттєво, а коли у людини діагностують рак через п’ять років – це нікого не стосується. Але ж є статистика, яку зібрали незалежні російські екологи, про яку мовчать – після Чорнобиля померло 1,5 мільйона людей.
І ось другий атомний урок …
Аварія не на одному, а на одинадцяти японських атомних реакторах. Фукусіму, як і Чорнобиль, сьогодні знає весь світ. Вона стала в ряд з Хіросімою і Нагасакі. Військовий і мирний атом виявилися спільниками, вони однакові вбивці. Третя за потужністю економіка світу безсила перед «мирним атомом». Перед стихією, що збунтувалася. За лічені години, та які години – хвилини! – цунамі відносив у океан цілі міста. Після прогресу залишилося тільки сміття прогресу. Кладовище міражів прогресу.
А так званий першокласний захист атомних реакторів виявився лише дитячим одягом для землетрусу в 9 балів. Дитячими повзунками.
Отже, річ не в соціальному ладі – комунізмі чи капіталізмі – а у відносинах між людиною і технологіями, якими вона володіє. Звучить незвично: що вищі технології, то жахливіша катастрофа, але це сьогодні так. Жителям Гаїті, Чилі й Нової Зеландії пощастило, що у них немає «прирученого» атома. Кілька років тому я була на японській атомній станції «Томарі» на острові Хоккайдо. Спочатку побачила її вранці з вікна готелю – наче на березі океану приземлився неземний літальний об’єкт, настільки досконалі були її форми. І білий колір, наче крила чайок.
Люди, які працюють на «Томарі», відчували себе деміургами. Володарями.
Запитали мене про Чорнобиль. Слухали і співчутливо усміхалися. Говорили, що у них, мовляв, таке неможливо. На їх станцію може впасти літак, вона здатна витримати найбільший землетрус – 8 балів.
А цього разу вперше в японській історії було 9 балів. Сучасна людина не хоче зізнатися в обмеженості своїх можливостей. І у Франції я чула: «Наші станції абсолютно надійні». Повторювали мені це і в Америці, і в Швейцарії. А російський академік Александров, батько радянської атомної енергетики, писав, що радянські реактори безпечні, як самовар. Їх можна будувати на Красній площі, біля Кремля.
Згадую свої перші поїздки в чорнобильську зону: в небі кружляли десятки вертольотів, на дорогах гриміла військова техніка, йшли навіть танки. Солдати їхали з автоматами. У кого вони мали стріляти? У фізику? Біля киплячого реактора вчені довгий час ходили у звичайних костюмах. Без масок. У Чорнобилі люди ще не мислили на рівні Чорнобиля. Вони поводилися так, як поводилися б під час війни. На моїх очах дочорнобильська людина перетворювалася в чорнобильську.
Навколо був новий світ. І новий ворог. У смерті з’явилося багато незнайомих облич.
Вона була невидимою, її не можна було помацати, і вона не мала запаху. Забракло навіть слів, щоб розповісти, як люди стали боятися води, землі, квітів, дерев. Тому що з людиною ніколи цього ще не траплялося. Все нібито знайоме – той же колір, форма, запах – і все може вбити. Знайомий незнайомий світ. На кілометрах зарядженої землі зрізали верхній заряджений шар і ховали в бетонних контейнерах. Землю хоронили в землі.
Хоронили будинки, машини … Мили дороги, дрова …
А у штабі з ліквідації аварії на ранкових нарадах буденно обговорювали:
«Це коштуватиме десять людських життів …», «А на це піде двадцять …». І таких людей знаходили. Добровольців. Хто після цього скаже, що атомна енергія найдешевша?
Нині у світі працює 440 атомних реакторів майже в 30 країнах.
У США – 103, у Франції – 59, в Японії – 55, у Росії – 31. Достатня кількість, щоб настав кінець світу. Двадцять відсотків усіх атомних станцій знаходиться в сейсмічно небезпечних зонах. У Білорусі, що найбільше постраждала від чорнобильської аварії, починається будівництво атомної станції на тому місці, де сто років тому був землетрус у 7 балів. Донині про нього нагадують багатометрові рови. Будівництво білоруської АЕС – стрес для нації, у якої ніхто ні про що не запитував. Будувати станцію буде Росія. Під час підписання контракту Путін заявив, що вони побудують атомну станцію, яка буде надійніша від японських. Росія купається в нафтодоларах і має намір випустити у Світовий океан десятки «маленьких Чорнобилів» – плаваючих атомних станцій. Будують їх для продажу в Індонезію, до В’єтнаму. Як тут не згадати російського поета Хлєбнікова, який мріяв про світовий уряд.
Є щось містичне в тому, що в день японської катастрофи головною подією американського ринку став початок продажу нової версії iPаd, що викликав буквально істерику серед шанувальників компанії Apple. Сьогодні людина чекає від високих технологій тільки зручності і комфорту. І ринок вкладає гроші тільки в те, що дає негайну віддачу. Наше «споживання» невпинно зростає, і саме це називається прогресом. Удосконалюються знаряддя вбивства – і це теж називається прогресом.
Запитайте у чорнобильців, які вмирають від наслідків радіації, запитайте у дивом уцілілих японців в нинішній катастрофі, у родичів загиблих, які в них потреби і як вони уявляють прогрес. Що вони оберуть: новий мобільник і автомобіль чи життя?
Здавалося б, після Хіросіми і Нагасакі, після Чорнобиля цивілізація повинна вибрати інший шлях розвитку – без’ядерний. З атомної епохи треба виходити. Шукати інші шляхи. А поки що ми живемо зі чорнобильським страхом: земля і будинки без людей, поля знову стають лісами, а в людських будинках живуть звірі. Сотні мертвих електропроводів і сотні кілометрів доріг у нікуди.
Я писала про минуле, а воно виявилося майбутнім.
Джерело: verbovska.blogspot.com
