Павлоград прийнято вважати центром Західного Донбасу. Навколо міста розташовані вугільні шахти, які стали невід’ємною частиною культурної та соціальної складової регіону. Багато родин з міста та прилеглих поселень виховують спадкових шахтарів. Ця професія глибоко цінується та поважається. Принаймні, так було до недавнього часу.
Місто не завжди було шахтарським. Ця глава в його історії відкрилася в середині минулого століття, коли в Павлоградському районі знайшли поклади вугілля. Тоді навколо Павлограда збудували 11 шахт, а саме місто стало індустріальним і соціальним центром.
Минуло більш ніж 70 років, і місто поступово починає відмовлятися від вугільної залежності. У 2021 році закрили дві шахти – імені Сташкова та “Благодатну”. Їх закриття має вплив на економіку міста, але не створює критичних проблем. Частка податків від вугільної промисловості у міському бюджеті складає близько 14%. Вже багато років у місті розмірковують над тим, аби розвивати Павлоград без шахт.
Як розвивалися і як зникали шахтарські династії у Павлограді? Чому професія, яка вважалася престижною у попередні десятиліття, втратила привабливість серед нового покоління? Шахти – це чинник розвитку чи занепаду? Медіа ҐРУНТ спільно з громадською організацією “Екодія” продовжує серію публікацій, присвячених вугільним громадам.
Жінки, які працюють на шахтах у Павлограді. Фото: REUTERS Alina Smutko
Культ професії
Павлоград ніколи не цурався статусу шахтарського міста. Відколи вугільна промисловість стала частиною культури регіону, професія шахтаря почала вважатися затребуваною та поважною.
Чоловік Лариси пропрацював на шахті п’ятнадцять років. Її матір понад двадцять років була геологом.
“Кажуть, що шахтарі – то мужні люди. Це дійсно так. Ти спускаєшся, все темно. Можете собі уявити, що лава – метр-півтора. Шахтарі, які працюють у цій лаві, трудяться по шість годин і “на четвереньках” все це виробляють. Це дуже тяжка праця. Вона дуже поважна. І вона не для всіх. Окрім того, вона дуже небезпечна. Були обвали і механізми іноді виходили з ладу”, – згадує Лариса у розмові з ҐРУНТом.
Мешканці розповідають, що у Павлограді найголовнішими завжди були два свята – День міста та День шахтаря.
За три попередні покоління більшу частину населення Павлограда стали складати шахтарі або люди, дотичні до вугільної промисловості. Це не могло оминути й побутового життя.
Шахтарі на відкритті двох нових лав на шахтах імені Героїв Космосу та Тернівській у 2021 році
Розірвані династії
Спільнота шахтарів у місті завжди була міцною та дружньою. Мешканці знали один одного і були раді допомогти.
Уродженка Павлограда Альона розповідає: її бабуся мріяла залучити до вугільної сфери спочатку доньку Ларису, а згодом і онуку.
“Вона дуже пишалась тим, що працювала в гірництві. Сама була геологом, то з мами хотіла зробити гідрогеолога. Мама провчилась чотири роки, спустилась у шахту декілька разів і навідріз відмовилась там працювати. Бабуся ще довго не полишала надій нав’язати їй блискучу кар’єру гідрогеологині. Зі мною вона вирішила, що достатньо навчатись в гірничому університеті – не важливо на що, хай і на “компʼютерницю”. Коли я поступила в політехнічний інститут у Києві, ще декілька років бабуся тримала образу. Вона все життя горіла гірництвом, показувала мені гематит, тигрове око, аметист. Мені здавалось, бабуся жодного разу не пошкодувала, що працювала на шахті”, – згадує Альона у розмові з ҐРУНТом.
Батько дівчини працював на шахті п’ятнадцять років життя. Важка і самозречена робота справила великий вплив на її стосунки з татом. Альона згадує, що батько дуже втомлювався і не мав змоги приділяти увагу ані їй, ані матері.
“Робота по змінах, нічні зміни сильно вибивають режим сну, а це впливає на самопочуття й поведінку. Він часто був дратівливим, мовчазним і втомленим. Звісно, мені не вистачало його уваги. У такому стані він і не міг її приділяти. Не можу сказати, що я за всю його змінну раптову агресію і апатію виню шахту, але видобувна робота настільки виснажлива, що від людини мало залишається. Він приходив і засинав над тарілкою їжі, він спав добу, коли міг, і це було для нього великим подарунком”, – ділиться Альона.
Батько дівчини обіймав одну з керівних посад, тож мав відповідати за своїх підлеглих, які працювали у надважких умовах.
“Він мав відповідати за людей, і дуже втомлювався, нервував. Завжди були плани [по видобутку], треба було виконувати їх, незважаючи на техніку безпеки. Саме через це мій чоловік і припинив працювати”, – розповідає мама Альони, Лариса (на прохання героїнь ҐРУНТ не називає прізвища).
Сама Лариса працювала у Фонді соціального страхування, який займався виплатами, пов’язаними з нещасними випадками на виробництві та професійними захворюваннями. Вона розповідає, що робота на шахті підриває здоров’я, і на пенсію робітники виходять із інвалідністю. Умови праці в лаві десятиліттями не покращуються.
Працівники шахт Павлоградвугілля. Фото: ДТЕК
“Ця праця пов’язана з пилом, сильними фізичними навантаженнями. Люди отримують професійні захворювання, пов’язані з легенями. Це також захворювання кінцівок, бо вони повзають на колінах, які фізично вони дуже навантажуються. Все погіршується – і умови праці, оплата. Коли мій чоловік ще працював, він казав: хоч зарплата шахтарів вважається вищою, ніж середня по місту, але вона має оплачуватися більше”, – зазначає Лариса.
Робота під землею мала негативний вплив на сімейне життя у шахтарських родинах. Рідні розповідають: часто чоловіки компенсували втому та виснаження вживанням алкоголю чи ігроманією. Це завдавало болю близьким.
Сучасна молодь уже відмовляється від ідеї будувати шахтарську кар’єру.
“На шахту не кожен вже хоче йти. І це поза рамками війни, – каже в коментарі ҐРУНТові народний депутат від павлоградського округу Роман Каптєлов. – Загалом, зараз війна, йде відтік людей, є проблема демографії, і населення змінилося. Треба, щоб були робочі місця і регіон не втрачав людей. А він втрачає, ще й через те, що поруч є такий магніт як Дніпро”, – зазначає Каптєлов.
Гірники шахтоуправління імені Героїв Космосу
“Люди дуже налякані”
Павлоград розташований за 80 кілометрів від Донецької області. Місто періодично потерпає від російських обстрілів. За кілька днів до приїзду журналіста ҐРУНТа Павлоградський район опинився під вогнем окупантів. Тоді, 8 грудня, восьмеро людей постраждали, а десятки приватних будинків було пошкоджено.
Російська агресія поставила на паузу багато ініціатив із розвитку міста, в тому числі й проекти зі справедливої трансформації.
“До 24 лютого 2022 року були якісь ініціативи, громадські організації підключалися. Але зараз ця тема не обговорюється, бо ми воюємо з підступним ворогом, який може бити по будь-яких об’єктах. Йому байдуже, що це шахта, яка дає нам світло і тепло. Люди дуже налякані, багато чого намагаються не обговорювати в інтернеті”, – розповідає Тетяна Волкова, членкиня організації “Позитивний Павлоград”.
Через російську навалу з Павлограда виїхало багато людей, в тому числі і працівники шахт. Також, як розповів ҐРУНТові міський голова Анатолій Вершина, близько 3600 шахтарів мобілізували до Сил оборони. Вугільні підприємства зіткнулися із кадровою кризою.
Дійшло до того, що в Павлограді на шахти працевлаштовують жінок. Під землею вони займають посади, які не вимагають великих фізичних навантажень. Наприклад, працюють водіями електровозів.
Така ситуація подобається далеко не всім. “Багато чоловіків на війні, “Павлоградвугілля” вже бере жінок на шахти працювати. Це нонсенс!” – коментує народний депутат Роман Каптєлов.
Павлоград після російського обстрілу. Фото: ДСНС
Податкові чвари
Попри те, що шахти у Павлоградському районі виснажуються, довколишні громади продовжують сперечатися за немалі податки, які приносить видобуток вугілля. Більшість шахт “Павлоградвугілля” розташовані у Тернівці та Першотравенську, котрі адміністративно лежать за межами Павлограда.
Складність полягає в тому, що працівники шахт платять податок з доходу фізичних осіб за місцем реєстрації підприємств. Таким чином, Павлоград, де мешкає переважна більшість шахтарів, недоотримує кошти. Представники влади кажуть, що такий розподіл зборів несправедливий і є перепоною для стабільного економічного розвитку.
“Якщо я живу в цьому місті, то користуюся соціальною інфраструктурою. Пологові будинки, школи, дитячі садки, лікарні, парки, сквери, спортивні зали, культурні заклади, дороги, тротуари, освітлення – це все необхідно утримувати. І от всі наші шахтарі не сплачують ПДФО до міста Павлоград, – каже в коментарі ҐРУНТу міський голова Анатолій Вершина. – ПДФО мають сплачувати за місцем проживання. Це було б справедливо”.
Шахтарям доводиться працювати навкарачки годинами. Фото: ДТЕК
“Я думаю, що місто буде затребуване”
У Павлограді чудово розуміють, що вугілля не будуть видобувати вічно. Два роки тому в регіоні закрилися дві шахти – така ж доля у майбутньому чекатиме й решту копалень.
“Павлоград не завжди був вугільним містом, – міркує Тетяна Волкова, членкиня громадської організації “Позитивний Павлоград”. – Вугілля знайшли у 60-х роках минулого століття, а до цього Павлоград був великим торговим центром, тут проводилися ярмарки, виготовлялися різні вироби, були заводи, велика мукомольня. Як я бачу по місту, оця бізнесова жилка – вона залишається у людей”.
Регіон потребує плану розвитку, який забезпечить упевнене майбутнє. Мер міста Анатолій Вершина переконаний, що перспективи Павлограда пов’язані з успішним бізнесом та інвестиціями.
Тетяна Волкова. Фото з Instagram
Повномасштабна війна поставила багато перспективних ініціатив на паузу. Через постійну напругу та небезпеку складно заохотити людей будувати тут майбутнє. Те саме стосується і притоку інвесторів.
Один із перспективних проектів – індустріальний парк – отримав схвалення на рівні Кабінету Міністрів, але поки що справа далі не пішла.
“Він (парк, – Ред.) розташований поблизу міста, там є всі комунікації, транспортна розв’язка, і там ми могли б запропонувати інвесторам будувати заводи. Але зараз ми перебуваємо близько до зони бойових дій і важко довести інвестору, що він має тут залишати свої гроші”, – коментує Тетяна з організації “Позитивний Павлоград”.
Зі слів Романа Каптєлова, до повномасштабного російського вторгнення перспективним вважався туристичний напрямок розвитку. Частково він пов’язаний із ядерним роззброєнням. Після укладання договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь ракетні ступені з твердим паливом залишилися на зберіганні в Павлограді на місцевому хімзаводі. Впродовж років це викликало тривогу місцевих жителів через побоювання шкідливих викидів і радіації.
Процес утилізації вже добігає кінця. І щоб позбавити мешканців занепокоєння, керівництво заводу створило закритий екопарк площею 25 гектарів.
“Там є зубри, коні Пржевальського, косулі, кабани. Вони не бояться людей, їх досліджують спеціалісти. Ця територія потім може бути відкрита для туристів”, – вважає Каптєлов.
За десять кілометрів від Павлограда в селі Межиріч є Мавринський майдан – яскрава пам’ятка архітектури, система земляних валів у формі краба. У сусідських громадах розвиваються туристичні проекти, є велосипедні, байдаркові та пішохідні маршрути. У регіоні багато лісів та живописних краєвидів.
Зрештою, самі шахти не обов’язково зрівнювати із землею, а можна використовувати наявну інфраструктуру для інших цілей, не лише промислових. Є багато прикладів у європейських шахтарських регіонах, коли адміністративні будівлі чи навіть самі шахти використовують як культурні чи інноваційно-дослідницькі центри, музеї, здають в оренду приміщення для бізнесу тощо. Найвідоміший приклад – це копальня Цольферайн в Ессені: колись найбільша і найпродуктивніша шахта стала об’єктом спадщини UNESCO та приймає гостей зі всього світу.
Відкриття пам’ятника шахтарській праці. Фото: Павлоград.dp.ua
Міська влада та жителі Павлограда погоджуються, що місту слід шукати альтернативу вугільній промисловості. “Я думаю, що потужності нашого міста будуть затребувані, – каже міський голова Анатолій Вершина. – Я вважаю, наше місто буде привабливим для вкладення інвестицій і роботи, і буде користуватися інтересом”.
У громадській організації “Екодія” зазначають, що українським вугільним громадам слід готуватися до змін. Уряд задекларував намір відмовитися від використання вугілля на державних шахтах до 2035 року. Що раніше громадам вдасться перелаштуватися, то менш стресовим буде перехід.
“Представники наших шахтарських громад активно вивчають досвід інших вугільних регіонів, щоб розуміти, які рішення можуть бути застосовані у них, – зазначає “Екодія” у коментарі ҐРУНТові. – Як ми бачимо, у шахтарських громадах Дніпропетровської області вже є багато перспективних напрямків розвитку – за рахунок цього і може відбуватися диверсифікація економіки і заміщення вугільної галузі при закритті шахт. А щодо енергетичної трансформації – повномасштабна війна показала нам, що децентралізовані джерела енергії допомагають легше переносити атаки ворога та загалом сприяють енергетичній безпеці. Якщо відмова від вугілля очікується до 2035 року, як оголошено Міністерством енергетики, то трансформація вже не за горами. Так, поки що шахти не закривають і зараз іде війна. Але вже потрібно готувати проекти та плани трансформації, щоб закриття шахт нікого не застало неочікувано”.
Матеріал підготовлено у рамках проєкту “Шлях трансформації”, що реалізується як частина проєкту “Зміцнення багатостороннього партнерства громадянського суспільства та вугільних регіонів як рушійної сили для справедливого переходу”.
Автор: Микита Саєнко
Джерело: grnt.media
