Четвертий рік Екодії для мене – це ковід + стратегічні цілі + друзі.

По-перше, для Екодії як і для всіх організацій 2020 рік був про ковід і про те, як зберегти у команди ефективність та робочий настрій в такому незрозумілому середовищі – і мені здається, що нам вдалося. Ми пройшли цей рік не те щоб із задоволенням, але ковід суттєво на нас не вплинув, організацію не паралізувало. З дому попрацювали – і нормально.

Навряд тут можна було щось зробити – люди самі втрималися. Ходили разом на каву в зумі перед роботою. Я щомісяця робила всякі опитування про те, як усі почуваються. Якби все було погано, тоді би робили якісь спеціальні обговорення про те, що ми можемо поміняти. Але такої потреби не виникло. Вже пізніше додумалися забрати додому стільці і докупити навушники тим, кому бракує цього.
З самого початку, коли взагалі було нічого не зрозуміло, ми навіть придумали робити фото-репродукції картин, щоб підтримувати не тільки робоче, а й неформальне спілкування. Далі довелося переструктуровувати роботу, переносити всі офлайн активності в онлайн чи на пізніше. Але всі молодці, всі впоралися.

По-друге, дуже круто, що в цьому році нам все-таки вдалося оновити наші довгострокові цілі. Це було непросто, до ночі сиділи на липневому плануванні, потім допрацьовували кілька місяців, але врешті-решт визначилися, чим ми займаємося, куди ми рухаємося і чого хочемо досягти. Відновлено транспортний напрямок, зв’явився новий напрямок адаптації до зміни клімату, робота з громадами переросла у роботу на національному рівні.

І третє. Ми запустили програму “Друзі Екодії”. Ми довго йшли до цього, готували стратегію, купу різних концепцій, довго обирали, узгоджували все з членами. Фактично, цілий рік ми випрацьовували цю систему , а до цього ще кілька років думали-мріяли-планували – і от нарешті вона є. Але все одно, це поки заготовка, яку ми будемо розвивати далі, щоб давати можливість людям долучатися і до волонтерства, і до фінансової підтримки, і будемо створювати інші інструменти, щоб розвивати активну спільноту.

За цей рік у нас також з’явилися нові керівники та керівниці відділів – люди з команди, які прокачалися до нових посад у цьому році. Приємно бачити, що працівники і працівниці розвиваються. Ми найняли багато нових людей і нещодавно порахували, що у нас в офісі навіть бракує столів на всіх. А ще зробили плани індивідуального розвитку – усі працівники та працівниці оцінили свою роботу за рік і розробили рекомендації, як і куди їм розвиватися не лише професійно, а й особистісно. Це теж важливо для колективу, аби люди не стояли на місці і відчували, що вони ростуть.

Четвертий рік Екодії показав мені, що найцінніше, що в нас є – це спільнота наших прибічників: волонтерів та волонтерок, друзів та подруг, підписників інформаційних розсилок та соцмереж, партнерських організацій. Саме завдяки підтримці цих людей вдалося зберегти оптимізм та мати змогу швидко реагувати на виклики активізму в умовах пандемії. Безперечно, всі спочатку були трохи в шоці, що не можна зустрітись, поїсти печива, обійнятись, але з іншого боку ці виклики тільки дали поштовх спробувати нові форми активізму та спільної роботи.

Для прикладу – Environmental English Speaking Club – ініціатива наших волонтерів, яка дозволяє учасникам більше дізнаватись про екологічні проблеми та рішення і при цьому практикувати англійську мову – перейшов у онлайн-формат, що дало нам змогу залучити спікерів та спікерок з інших країн: Норвегії, Великобританії, Австралії, В’єтнаму. Це значно розширило наш кругозір, адже в кожній країні свої цікаві підходи до вирішення екологічних проблем.

Ми спробували багато нового в активізмі: онлайн-флешмоби, масове написання звернень до міністерств та президента, об’єднали всю країну у зборі фотодоказів нітратного забруднення. Для того, щоб популяризувати громадський транспорт, ми зробили те, на що досі не здатен Київпастранс – зробили детальні розклади руху громадського транспорту для вулиць Жилянська та Саксаганського в Києві. Для цього довелось вивести на новий рівень навички роботи з даними та навчитись користуватися графічними редакторами.

Офлайнові акції в нас стали більш креативними, особливо в плані реквізиту. Ми зрозуміли, що можна збудувати навіть цілий поїзд, якщо є картонні коробки і хороша команда.

Щоб не втрачати зв’язок з членами команди, ми зустрічалися на пиво он-лайн, коли стало зовсім важко один без одного – почали робити коротенькі вилазки в передмістя Києва, щоб погуляти та поспілкуватись. Один такий тімбілдинг навіть переріс у акцію на Дніпрі. Нема нічого більш єднального, ніж спроба за допомогою 10-ти каяків розгорнути величезний банер на річці і при цьому зробити красиві фото та відео з дрона. Така кількість дикої природи не тільки надихає активніше продовжувати свою роботу, а й дає поштовх новим “диким” активностям та ідеям, про які ви дізнаєтеся вже найближчим часом.

А ще минулого року значно зросла зацікавленість екологічним волонтерством серед активістів та активісток з різних регіонів України. На даний момент ми могли запропонувати таким людям лише онлайн варіанти залучення. Проте все більше хочемо розвивати і регіональні осередки волонтерів та волонтерок, тому наступного року в нас буде все більше всеукраїнських активностей і я вже відчуваю, як це буде круто!

Важлива частина нашої роботи – це представляти громадськість у процесі формування кліматичної політики. В першу чергу – під час розробки другого Національно визначеного внеску (2НВВ), цілі нашої країни зі скорочення викидів парникових газів до 2030 року. В Україні в цьому процесі бере участь декілька ГО, серед яких і ми. Ми відвідували робочі групи, готували позиції, слідкували за процесами, ходили на офіційні зустрічі, готували коментарі – робили усе, аби голос людей був почутий і врахований.

На основі зробленої роботи, позицій громадськості, підписаних Україною угод та публічних заяв ми очікуємо що сценарій буде дійсно амбітним з боку України, та передбачатиме фактичне скорочення викидів парникових газів – якраз те, чого ми вимагали. Ми подивимося, наскільки українська ціль зі скорочення викидів буде дійсно амбітною, але добре, що нинішній сценарій має всі шанси бути кращим за попередній. Це була наша, скажімо так, неамбітна ціль.

Президент раніше оголошував про плани скоротити викиди до 42-36% від рівня 1990-го року, але зараз ще розробляється новий сценарій. Україна ж заявила, що доєднується до Європейського зеленого курсу, тому це зобов’язує Україну, щоб ми були більш амбітними. Тож зараз Україна навіть розглядає можливий сценарій перейти до вуглецево нейтральної економіки до 2050 року. Ну і буде більш амбітний сценарій до 2030 року. А зовсім нещодавно в Національній економічній стратегії до 2030 року уряд вперше офіційно визначив довгострокову кліматичну мету країни: “… економічне зростання з урахуванням Цілей сталого розвитку та необхідності досягнення кліматичної нейтральності до 2060-го року”. Це не так амбітно, як вимагають науковці – до 2050 року – та все ж краще, ніж усі попередні плани.

Паралельно з цим ми побачили, що деякі міністерства не розуміють своєї ролі у скороченні викидів парникових газів. Тому ми також працювали над тим, щоб після затвердження Дорожньої карти кліматичних цілей для різних секторів ці міністерства зрозуміли свою роль. Ми відправляли їм запити, працювали над тим, щоб цей документ був не просто опублікований на сайті Екодії, а щоб він дійсно мав вагу, щоб його інтегрували до стратегій і планів у різних секторах: в енергетиці, транспорті, сільському господарстві тощо. За це відповідає не лише Міндовкілля, а й інші структури. В наступному році цей процес триватиме.

Також, в рамках просування Дорожньої карти на місцевий рівень, ми також 5 організацій-членів Української кліматичної мережі, які працювали над просуванням кліматичних цілей в рамках місцевих виборів 2020 року. Працювали з партіями та кандидатами в мери, аби вони включали у свої програми цілі, які будуть вести до скорочення викидів парникових газів в Україні.

Ще один важливий напрямок роботи – це поширення знань. Ми розповідали людям про зміну клімату, зробили багато матеріалів на цю тему, підготували окремий лонгрід з купою інформації і лінками на різні наші матеріали, щоб допомогти людям, які не в темі, краще зрозуміти цю проблему. Ми працювали з художниками, запускали флешмоби, виходили на акції. Наприклад, коли Україна зустрічалася з ЄС, ми робили акцію щодо Зеленого курсу і показували, що Україна зараз дуже багато всього обіцяє, заявляє, що ми «зелені», а в той же час її дії повністю розходяться зі словами.

Ми робили не лише адвокаційну роботу, але й максимально пробували пояснити і залучити людей до цього процесу. У нас є сторінка про запити до міністерств, щоб люди знали про свої права і про те, що вони можуть впливати на владу і через такий інструмент. А влада бачила, що люди хочуть амбітної кліматичної політики.

Крім того, ми розпочали роботу у новому для нас, але важливому напрямку – адаптації до зміни клімату. Зараз розбираємося більше у темі, досліджуємо різні практики і підходи, долучились до розробки національної стратегії з адаптації та деякі пропозиції до Стратегії були прийняті.
Цей рік пішов повністю не так, як ми планували, але в цілому, повертаюся назад і дивлюся, скільки всього було зроблено – я рада, що ми швидко адаптувались до змін та стільки всього зробили.

В Екодії я координую проєкт Land Matrix. Його основна задача – моніторинг інвестицій, пошук випадків покупки чи оренди (у випадку України – лише оренди) сільськогосподарських земель по всьому світу та внесення цієї інформації у глобальну базу даних. Це стосується великих масивів землі – від 200 га. Інформацію ми збираємо з відкритих джерел: звіти компаній, новинні ресурси, сайти державних органів влади. Наприклад, моніторимо дозволи на придбання компаній, що володіють землею, які видає Антимонопольний комітет.

Коли ми починали у 2017 році, в Україні було 70-80 кейсів. Зараз їх близько 300. Ми вже назбирали такий масив даних, який більш-менш об’єктивно відображає ситуацію із концентрацією земель в руках великих компаній. Тож на основі цих даних ми зробили профіль України – публікацію, в якій розповідаємо, де в Україні зустрічаються випадки такого масштабного накопичення землі та які вони мають особливості.

Компанії, які володіють великими масивами сільгосп земель – сотні тисяч гектарів – мають серйозний вплив на життя громад, в межах яких вони працюють. Наприклад, вони витісняють малі ферми і заважають розвитку більш сталого сільського господарства. Існують випадки, коли селах починається занепад, адже там залишається тільки якась одна велика компанія, то все село на неї працює.

Концентрація земель також шкодить довкіллю і призводить до деградації ґрунтів, бо вона тягне за собою інтенсивне господарство, яке експлуатує, в тому числі, земельні ресурси. Плюс масштабне внесення пестицидів, гербіцидів, мінеральних добрив, які у великій концентрації шкодять екосистемам.

Тож, коли ми вже побачили, де є випадки масштабної концентрації земель, то вирішили перевірити, чи відповідально цією землею користуються. Наприклад, обов’язкова умова рослинництва – дотримання сівозміни. Тобто вирощувати на одній і тій же землі культури в певній послідовності, яка допомагає і мати гарні врожаї, і не виснажувати ґрунти.

Позаминулого року ми проводили дослідження на кількох ділянках, однак в тих районах порушень сівозміни не виявили. Натомість побачили, що поступово розорюються схили, території біля річок – а це незаконно. З прибережних зон, наприклад, пестициди чи хімікати швидше потрапляють у воду. Тож ми подали запит у Держекоінспекцію, щоб вони приїхали подивилися – а вони нам кажуть, що там нічого нема, все окей. Хоча в деяких місцях навіть на кадастровій карті показано, що ділянки розорюються. Це такий жах, із яким ми поки не можемо впоратися.

А вже цього року ми пішли далі і провели та презентували дослідження про те, чи впливає концентрація земель на довкілля і суспільство. Науковці значного впливу на соціально-економічну ситуацію не виявили. Але це не тому, що все гаразд, а тому що концентрація як явище з’явилася у 2000-х роках, коли землю масово почали здавати в оренду. А скрутна соціально-економічна ситуація в сільській місцевості лишилася нам ще у спадок від Радянського Союзу. Концентрація просто підсилила цей процес. А от зв’язок між концентрацією земель та довкіллям чіткий. Зростає вирощування кукурудзи, соняшнику, ріпаку, сої – економічно вигідних культур, які виснажують ґрунт.
Унікальність цього дослідження ще й у тому, що воно може стати точкою відліку на майбутнє.

Наприклад, в ЄС офіційно визнали концентрацію земель проблемою і розробили рекомендації, як уникати цього. Але це теж відбулося під тиском громадських рухів, які провели подібне дослідження, показали вплив концентрації на фермерів, на продовольчу безпеку, на сільську місцевість тощо. Вони показали, що земля – це не просто товар, а вона має важливу соціальну функцію. І в ЄС тепер намагаються боротися з концентрацією.

Тож ми сподіваємося, що наше дослідження, хоч і не виявило якоїсь масштабної зради, все ж стане поштовхом до подальшої роботи в цьому напрямку. Бо на словах Україна підтримує мале фермерство, а на ділі розвиваються агрохолдинги. Які врешті-решт теж організовують освітні курси для фермерів. І якщо не змінити підхід до підтримки фермерства і не посилити контроль за орендою (а після запуску ринку землі – то й купівлею) землі, ситуація тільки гіршатиме. Дослідження містить рекомендації для Уряду та Верховної Ради України щодо заходів, які варто здійснювати, щоб негативні наслідки концентрації земель не стали невідвортніми.

Ми працюємо з Платформою сталого розвитку вугільних міст Донецької області. Це об’єднання дев’яти шахтарських міст, зацікавлених у тому, аби спільно працювати над справедливою трансформацією, розвивати інші напрямки діяльності в регіоні, створювати нові можливості для місцевих жителів, покращувати якість їхнього життя. Цього року трапився ковід, відбулися вибори, частково змінилася місцева влада, та попри все це Платформа продовжує активно рухатися вперед. Це показує, що люди дійсно зацікавлені у розвитку, а те, що ми їм пропонуємо і до чого спонукаємо, актуальне для них.

Більше того, Платформа ще й розширюється. До неї приєдналися новостворені Білозерська та Новодонецька ОТГ. Тобто все більше вугільних міст бачить необхідність планувати власну трансформацію вже сьогодні. Це дуже важливо, адже для по-справжньому справедливого енергетичного переходу критично необхідна їхня активна участь, їхній голос.

Зараз Платформа розробляє спільну стратегію трансформації. Це перший такий локальний документ в Україні, який планує, як міста будуть розвиватися, враховуючи те, що шахти, найімовірніше, закриються. І тут нас теж не зупинив ковід: ми провели одну зустріч у Києві, а далі перейшли в онлайн, продовжуємо спільно працювати над стратегічними цілями у кількох ключових напрямках і до літа плануємо вже мати готовий документ. У цій роботі нам допомагають проєкт USAID “Економічна підтримка Східної України”, проєкт ЄС “FORBIZ – Створення кращого бізнес-середовища” та проєкт “Нова енергія – нові можливості для сталого розвитку Донбасу”, який ми реалізовуємо спільно з Луганським обласним правозахисним центром “Альтернатива” та Germanwatch.

Але зрушення є не лише на місцях. Справедлива трансформація нарешті з’явилася на порядку денному і національної влади. Частково це вплив і нашої роботи, напевне. Три-чотири роки тому про таке ніхто й не думав, а зараз вже не просто “в кабінетах” заговорили, а навіть почали працювати над державною програмою трансформації вугільних регіонів до 2030 року . Приємно також, що представників міст Платформи запросили в створений Кабміном Координаційний центр з питань трансформації вугільних регіонів. Тобто тепер міста можуть впливати на формування національної політики, від якої залежить їхнє майбутнє.

Крім того, разом з Фондом Фрідріха Еберта ми дослідили, що думають люди у містах, з якими ми працюємо, про перспективи життя в регіоні в разі закриття шахт. Дізналися, якою, на їх погляд має бути справедлива трансформація. З одного боку, ми отримали досить базове розуміння суспільної думки, з іншого – взявши її за основу в подальшому вже можна буде робити і якісь більш глибокі дослідження й оцінки.

Найважливіше, що сталося в кампанії за перехід на 100% відновлюваної енергетики (ВДЕ) – у ній з’явилася я. Раніше деякий час в нас не було людини, яка повноцінно займалася цим напрямком. Поки ми тільки почали працювати, тому не було багато грандіозного, зате багато цікавого.

Коли я тільки прийшла, то багато зустрічалася з експертами із дотичних сфер, друзями Екодії. Один з них мені так прямо і сказав: «Ну ти вляпалась». Тому що ця тема технічно складна і політично брудна. Й іноді, щоб розібратися в усіх цих ринкових штуках, у тому, як все змінюється (тому що у нас і уряд весь час змінюється, і плани та концепції в кожної команди з’являються нові), доводилося і працювати, і слухати семінари, лекції, тренінги. Деякі друзі жартували, що мені платять за прослуховування вебінарів. Нон-стоп перші місяці слухала щось, мала купу закладок у браузері зі статтями, які ще треба було часом і у новини на сайт перетворювати.

Ми багато працювали над комунікацією, робили серії постів про міфи навколо ВДЕ і навіть знімали тіктоки. Ми також писали новини, статті, а потім читали коментарі людей і бачили, що деяким українцям набагато цікавіше читати про те, скільки мені років і де я навчалася, ніж те, що написано у самому матеріалі. Це теж важливий досвід – побачити, як люди реагують на цю тему. І що їх більше цікавлять персони, а не проблеми чи перспективи.

Ще ми круто попрацювали над перетворенням уроків про ВДЕ для школярів в онлайн-курс. Ми дуже чітко все розписали, чого ми хочемо і як це має бути, зараз вже працюємо над реалізацією і скоро будемо знімати. Чекайте зовсім скоро на EdEra.

Ми також зробили дослідження різних форм підтримки розвитку ВДЕ в Україні. Зелений тариф зеленим тарифом, але це лише тимчасовий захід.Цьогоріч нарешті мають запуститися аукціони, але це не єдина спосіб, яким можна підтримувати розвиток ВДЕ. Незабаром презентуватимемо це дослідження і розповімо, як же має виглядати ринок енергетики в Україні.

В цьому році ми почали більше фокусуватися на співпраці із активістами і громадами на місцях – у тих регіонах, що знаходяться близько до атомних станцій і відчувають їхній вплив. Ми стали активно співпрацювати із Запорізьким регіоном. В тому числі, провели два спільних заходи: співорганізовували окрему панель на місцевому екологічному форумі наприкінці 2020, а також у лютому 2021 провели спільну дискусію з активістами із Запорізької і Дніпропетровської області. Обговорювали переваги та недоліки атомної енергетики. Переваг не знайшли, тому вирішили, що треба консолідовано діяти, щоб атомна енергетика почала вже згортатися в Україні.

Спільно з ГО “Екосенс” (Запоріжжя) ми також розробили публікацію із відповідями на найважливіші запитання про Запорізьку АЕС. І загалом розвивали комунікацію в регіоні – писали спільні статті, розповідали у соцмережах.

Звісно, ми продовжували співпрацю з іншими регіонами. Цього року “Енергоатом” знов почав активно діяти на добудову Хмельницької АЕС, а ми йому активно протидіємо. В тому числі і співпрацюючи із місцевими активістами та активістками. Наприклад, разом із “Хмельницьким енергетичним кластером” з’їздили на засідання Громадської ради при Хмельницькій ОДА, підняли там питання про нові старі блоки Хмельницької АЕС. В результаті ця ж громрада відправила декілька листів, запитів на інформацію з приводу їх добудови.

Наш Президент також заявив, що хоче розвивати атомну енергетику. І зараз взагалі почали говорити про те, що нам потрібно не тільки Хмельницькі блоки добудовувати, але й ще один блок на Рівненській станції спорудити.

Але ХАЕС не почали добудовувати – і вже добре. Ми постійно стежимо за цим процесом і реагуємо на спроби влади його продовжити. Адже крім цілої купи проблем навколо цього проєкту, зараз його добудова ще й незаконна – Міндовкілля досі не надало висновок з Оцінки впливу на довкілля, без якого не можна починати добудову. Транскордонні консультації ще не завершені, та й міжнародні експерти у своїх оцінках також підкреслюють різні недоліки.

А ще ж є питання здорового глузду: навіщо нам добудовувати такий потенційно небезпечний об’єкт за ще радянським проєктом, на конструкціях, що стоять незаконсервовані вже 35 років, ще й розрахований на реактори, які нам може зробити тільки Росія? Оцінки стану конструкцій – немає, відповідності сучасним нормам безпеки – немає, та і грошей на це – теж немає. В той час, як уже зараз є кращі альтернативи – відновлювана енергетика вже зараз швидша, дешевша і головне безпечніша.

І ще одна чудова новина наостанок – У 2020 ми також запустили щомісячну інформаційну розсилку про атомну енергетику (підписатись), яка вже зібрала понад 400 підписників та підписниць. Я вважаю, це хороший показник, бо дуже мало людей цікавляться цією темою. Написали багато статей про проблеми атомної енергетики.

В сфері розвитку сталого транспорту в Україні сталося багато зрушень, але в той же час аби знизити викиди забрудників повітря і парникових газів треба не лише розвивати сталий транспорт, але й зменшувати використання брудного – і от цього не сталося. В той час, як розвивався вело- і громадський транспорт, зменшення використання автомобілів у минулому році не відбувалося, тому ефект помірно позитивний.

По-перше. В Україні почалося багато проєктів, які підтримують розвиток громадського транспорту у містах. Це не стосується нашої діяльності, але видно, що зараз громадський транспорт буде розвиватися за рахунок фінансування з ЄС. По-друге, МВС нарешті запровадило камери автофіксації порушень на дорогах. Поки що вони фіксували лише перевищення швидкості, але вже в 2021 відкрили першу камеру в Україні, яка фіксує проїзд смугами громадського транспорту.

Контроль за швидкістю руху підвищує безпеку, а фіксація виїзду на смуги допомагає громадському транспорту, якщо таких камер ставатиме більше, їздити без заторів і затримок. Поки що важко говорити про якийсь ефект, бо це тільки сталося, але це вже велике зрушення і сподіваємося, що це триватиме. Екодія активно працювала над тим, щоб камери спостереження за смугами ГТ з’явилися і ми раді бачити ці досягнення.

Також минулого року змінилося ставлення до засобів мікромобільності. Все більше людей вважають це не розвагою, а засобом пересування. В містах і ОТГ України вже давно розробляються велосипедні стратегії і концепції, будують інфраструктуру, а цього року вперше почали розробляти велостратегію на національному рівні.

Але було і багато поганого. Пандемія і карантин сприяли тому, що деякі люди почали частіше їздити автомобілем. Навесні минулого року прийняли недалекоглядне рішення зупинити громадський транспорт, що сильно вплинуло на рішення людей, які ще вагалися, чи варто купувати авто. І це негативне явище, бо громадський транспорт все одно має бути пріоритетним. Ясно, що громадський транспорт зараз виглядає небезпечним через страх заразитися, але він все ще має втримувати тримати пріоритетну позицію, бо наші міста не витримають такої кількості авто. Раніше Київ і Львів були найбільш заторними містами, але тепер затори є навіть там, де їх не було.

Нещодавно також під тиском євробляхерів прийняли закон про пільгове розмитнення старих європейських автомобілів. Незважаючи на чергову пільгу, найімовірніше власники таких авто все ще не стануть розмитнювати їх в очікуванні наступного подібного закону, як це було кілька разів раніше. Це погано, бо в разі ДТП незареєстровані авто будуть невинні. Також немає певності, що викиди від них враховані у кадастрі викидів парникових газів, оскільки викиди від транспорту обліковуються розрахунковим методом.

Загальна проблема в тому, що нинішні дії держави роблять автомобілі пріоритетним транспортом в Україні. Наприклад, після внесення змін до бюджету через ковід, дуже багато всього урізали, але витрати на будівництво і реконструкцію доріг майже не були урізані. І ця тенденція триває. Ремонт доріг – це не погано, але всі подібні витрати мають включати розвиток сталого транспорту: залізниці, громадського транспорту і мікромобільності. Цього, на жаль, не відбулося.

Цього літа трапився дуже бажаний, та довгоочікуваний прорив. При міністерствах довкілля та економіки з’явилася і почала активно працювати робоча група з впровадження Нітратної директиви в Україні. Це вперше за кілька років спроб з’ясувати, на якому етапі знаходиться прийняття низки дотичних документів і “коли ж вже?”, я почула дискусії живих людей, експертів і посадовців – хоч і в онлайні, але все одно радісно. В літньо-осінній період були щомісячні зустрічі. Маю надію, що справа дійсно почала рухатися.

Ми в робочій групі доопрацювали два ключових документи по цій директиві: Методику визначення вразливих зон до нітратного забруднення та Кодекс найкращих практик. Підготували проєкти цих документів і з листопада їх погоджують по різних інстанціях. Один із цих документів, раніше відомий як “кодекс” і дещо змінений після 7 кіл пекла погоджень, був оприлюднений для громадського обговорення. Зараз ініціатор цієї робочої групи – Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства – знову переформатовується. І чи чекати продовження цієї важливої роботи від Мінагро, яке з’явиться після розділення міністерств, поки не ясно.

Також цього року ми активно працювали з шістьма громадами, що приєдналися до нашого проєкту “Перспективи сталого розвитку для сільських територій”. Завдяки цьому проєкту ми самі вивчали і прокачували спроможність громад для створення екологічно та соціально відповідальних й економчно життєздатних ініціатив для села. Через карантинні обмеження всі наші зустрічі, лекції, тренінги відбувалися онлайн, що, звісно, було викликом для побудови повноцінного спілкування та робочих стосунків. Однак у вересні ми нарешті познайомилися вживу, коли з’їздили в навчальний тур господарствами, які на нашу думку, показують хороший приклад використання сталих практик у сільській місцевості. І не лише сталих практик у сільському господарстві, а і в розвитку громад загалом, адже села – це ще й про суспільну та культурну активність.

Але що мене найбільше вразило – це заключний захід цього проєкту, де учасники представляли напрацювання ідей для ініціатив у своїй місцевості. Учасники активізувалися і зробили круті презентації хтось майбутніх, а хтось і вже майже розпочатих проєктів. Подія викликала такий великий інтерес, що не всі охочі помістилися в зум через обмеження – ми на таке навіть не розраховували і не підготувалися до такого напливу людей. Приємно дуже, але саме в той момент – стресово.

Частина з презентованих проєктів – принаймні два з шести – були вже на такому низькому старті, що, думаю, в них точно все вдасться. А ми зараз вже готуємося до нового більш тривалого проєкту на тему сталого розвитку для сіл.

Цього року на День чистого повітря ми запустили спецпроєкт “Друге дихання”. Він містить інформацію про основні речовини, що забруднюють повітря, вплив забрудненого повітря на здоров’я людини, статистику смертності. Але найголовніше – це те, що кожна людина може скористатись шаблонами листів та, наприклад, направити скаргу до Органу управління якістю повітря про високий рівень забруднення повітря, або запропонувати дієві заходи, реалізація яких покращить якість повітря у її місті або області.

Крім цього, ми провели конкурс серед громадським організацій з усієї України та обрали шість, яким надамо в 2021 році підтримку для роботи із просування заходів з покращення якості повітря та підвищення обізнаності населення щодо цієї проблеми. Це громадські організації з Кривого Рогу, Черкас, Хмільника, Луцька, Слов’янська, Одеси.

Взагалі тема забруднення повітря була цього року дуже актуальною. Київ неодноразово посідав топові місця у світовому рейтингу міст з найбільш брудним повітрям. Причиною цього були, зокрема, масштабні лісові пожежі весною 2020 року.

Не хочу оминути увагою також викиди від промисловості. Нарешті законопроєкт 4167 “Про запобігання, зменшення та контроль промислового забруднення” був включений до порядку денного Верховної Ради та розглянутий народними депутатами. На жаль, для його прийняття у першому не вистачило 5 голосів. Але ми віримо, що він буде прийнятий у 2021 році.

Адже проблема кількості викидів від стаціонарних джерел потребує невідкладного рішення. Реалізація законопроєкту стимулюватиме підприємства модернізовуватись та впроваджувати найкращі доступні технології. І найголовніше – об’єми викидів будуть скорочуватись.

Мережа Climate Action Network (CAN) створилася довкола кліматичних перемовин ООН ще у 1989. З того часу ця група людей, експертів з різних країн координувалися в основному під час перемовин, щоб разом готувати якісь позиції, слідкувати за ходом перемовин, тому що одна людина не може бути в курсі всіх тем одночасно. А коли є група людей, організацій, то кожен слідкує за своєю темою, обмінюється інформацією, і таким чином вони стають більш підготовлені. Це була основна причина появи мережі. Далі все розросталося по інших подіях, конференціях, розширювалася діяльність тематично і географічно.

В регіоні Східної Європи, Кавказу і Центральної Азії (СЄКЦА) мережа з’явилася у 2008 році довкола тих самих перемовин. Громадськість збиралася там, хотіла стежити за тим, яку позицію представляє їхня країна і, можливо, якось на неї впливати. Але не всі були підготовані або могли, наприклад, не розуміти всіх процесів, які відбуваються паралельно. І не було місця, де вони могли разом обмінюватися думками, новинами про те, хто що найважливішого за день дізнався тощо. Тому і з’явилася ця мережа.

Зараз у CAN є 20 регіональних підрозділів – ми один із них – і всі дуже різні як за розміром, так і за впливовістю та потужністю. Бо є, наприклад, CAN Європа, а є CAN національні – у США чи Австралії. І вони різні за своїм фокусом. В нашому регіоні основним завжди був обмін інформацією, тому що її завжди бракувало. Громадським організаціям в наших регіонах часто важко працювати, бо навіть якщо вони й хочуть інформації, їм часто закривають до неї доступ. Або впливати на владу і рости для них може бути складно. Тому їм важливо мати підтримку, людей зі схожим досвідом і проблемами, мати змогу спілкуватися.

Добре, що є міжнародний CAN, бо таким чином ми можемо розповідати про діяльність маленьких організацій або виносити їхні вимоги на міжнародний рівень. І так само це працює навпаки: якщо на міжнародному рівні щось відбувається, ми можемо перекласти це, пояснити, грубо кажучи, що зараз відбувається у світі, тим організаціям, яким це цікаво, але вони не мають можливості самі брати участь у міжнародних платформах.

Екодія – активний член мережі. Координаторка мережі CAN СЄКЦА Іра Ставчук була виконавчою директоркою Екодії, потім координувати стала я. Для Екодії завжди було важливо підтримувати розвиток мережі і налагоджувати зв’язки, передавати досвід. Для якихось організацій Екодія є досить сильною організацією, і дуже важливо мати можливість цим поділитися, допомогти колегам з інших країн. По-друге, Екодія сама має доступ до міжнародних платформ, колег з інших країн через мережу. Якщо ми хочемо посилити свій власний голос, то завдяки мережі наші новини легко виводити на міжнародний рівень. Знову ж таки, працює в обидві сторони.

Цього року вся офлайн діяльність мережі поставилася на паузу. Але 2020-й показав, наскільки важливо мати зв’язок з колегами. Ми продовжували обмін досвідом, продовжували тримати контакт, і неодноразово всі казали, що класно мати таку платформу, де ми можемо зустрітися.

Крім цього, ми започаткували серії зустрічей під назвою «Кліматичні діалоги». Минулого року це були дві конференції. Перша навесні для країн Східного партнерства, друга – восени для Центральної Азії. Ідея для обох була схожа. Спочатку ми збирали громадськість разом, запрошували додаткових експертів, щоб громадськість дізналася щось нове. Другим етапом через декілька тижнів була зустріч з політиками, де громадськість могла вже висловити свою позицію і на основі минулого обговорення щось спитати і отримати відповіді.

Ми також досліджували вплив громадськості на прийняття рішень в Киргизстані. Це був проєкт глобальної мережі CAN. Там було 4 країни: Філіппіни, Кенія, Марокко і Киргизстан. Схожих досліджень у нас майже не проводиться, а результати очевидні: громадськість не має достатньо важелів впливу або вони дуже поверхневі – ніби і є, але ти нічого не вирішуєш.

Ближче до кінця року ми видали огляд кліматичної політики в усіх 11 країнах, з якими працюємо. В ньому ми проаналізували кліматичні цілі, які вже задекларували країни, і видали звіт якраз до 5-річчя Паризької угоди.

Ще два роки тому мережа почала змінювати свій курс від об’єднання довкола перемовин до більш активістського рівня. CAN почав переосмислювати свою роль у суспільстві, більше підтримувати маленькі організації не тільки під час великих подій. Тим паче у 2020 перемовини перенесли і наша нова стратегія стала дуже актуальною. Тому ми вирішили зробити онлайн-кампанію World we want (Світ, якого ми прагнемо), яка мала розповідати історії активістів і вплив зміни клімату на спільноти. Це були відео про тих, хто вже відчувають на собі вплив зміни клімату і її наслідків, що вони з цим роблять, чого вимагають.

Історій з нашого регіону було 5 – одна з них з України про Слов’янськ, де висихають озера. Ця кампанія мала непоганий успіх і буде тривати. Ми створили для неї окрему платформу, зробили багато субтитрів для відео інших країн, і нас теж перекладали іноземні колеги. Вийшов дуже класний обмін історіями, які можна розповідати й далі.

Bankwatch стежить за тим, щоб проекти, які реалізовуються на кредити від міжнародних банків розвитку (МФК, банки групи Світового Банку, наприклад, ЄБРР, ЄІБ), не шкодили суспільству і довкіллю – по суті, відповідали цілям сталого розвитку. Я в Україні теж слідкую за тим, які проєкти тут реалізовуються. Ми беремо, в основному, найбільші проєкти, тому що зазвичай там найбільша вартість кредиту і відповідно найбільші порушення.

Ми перевіряємо сайти банків, дивимося, які нові проєкти з’являються, стежимо за новинами, розсилками, новинами від корпорацій. І потім ми наглядаємо, як ці проєкти реалізовуються.

Найцікавіша частина роботи – це місії із пошуку фактів, коли ти їдеш «в поле», на місця і дивишся, як це все відбувається, чи дійсно існують порушення, розмовляєш з місцевими. Тому що таким чином можна і банкам одразу показати факти порушень, попросити їх, щоб вони приїхали і самі подивилися, що вони фінансують порушників.

Важливо стежити за цією роботою, бо міжнародні банки фінансуються за гроші різних країн, які є членами цих банків. Наприклад, якщо банк кредитує проєкти в Україні, то аби це було можливо, Україна теж сплачує внески в Банк з грошей платників і і платниць податків. Тобто якщо банки приходять до нас і фінансують проєкти, які порушують наші права за наші ж гроші, то це неправильно. По суті, наша робота полягає в тому, в чому й робота будь-якої іншої громадської організації – ми стежимо, щоб наші гроші використовувалися правильно.

Ми, наприклад, відстежуємо проєкти ОККО, яке фінансується ЄБРР з 2001 року. Це вже довгострокові стосунки і там величезні кредити. Цьогоріч в новинах писали про 70 млн доларів США на корпоративну культуру від МФК і ЄБРР. Корпоративна культура – це на підтримку людей. Але якщо подивития на практики, які використовує ОККО, як вони встановлюють заправки… Відомий випадок із заправкою на Ревуцького, коли до активістів та активісток приходили тітушки і їх залякували чи переслідували – такі речі, які навпаки порушують права людей. І знов виникає питання, чому ми маємо за це платити.

Також ми долучаємося до розробки плану дій «Зелені міста» у Києві. Ми мали початкову зустріч із ЄБРР і сказали, що стежимо за цим проєктом і хочемо долучатися до розробки плану. А потім вони самі з нами зв’язалися, запросили на зустріч, попросили підтримки. Це дуже важливо, бо говорить про довіру до нас. І також дає можливість впливати на розробку плану.

Цей план дій визначає напрямки розвитку Києва, проєкти в яких будуть фінансуватися ЄБРР. З них поки що пріоритетні якість повітря, води і водопостачання та адаптація до зміни клімату. Для нас важливо долучатися до обговорень, бо план дій ще треба доробити. Напрямки вже визначили, але їх ще треба допрацювати, на громадських обговореннях сказати, що саме нам потрібно і які аспекти варто врахувати.