«Climate emergency» («надзвичайна кліматична ситуація») визнане словосполученням 2019 року за версією Оксфордського словника. Це явище стало для світу таким же вагомим, як «селфі» у 2013 чи «токсичність» у 2018. Одна з причин – зусилля мільйонів активістів та активісток, які виходять на вулиці та вимагають від своїх урядів активних дій для боротьби із кліматичною кризою. Як амбітні заклики мають перетворитися в реальні політичні дії – розповідаємо далі.
Раніше ми вже розповідали про міжнародну політику: про суть Паризької кліматичної угоди та про питання, які обговорюються на щорічних Конференціях сторін. Настав час розібратися, як кожна країна може виконувати підписані домовленості та прийняті рішення у третій статті нашого циклу “Політика vs. Зміна клімату”.
Простих рішень для складних проблем не існує. Тому немає жодного закону чи проекту, який достатньо впровадити, аби стерти наслідки багаторічного зловживання природними ресурсами. Для цього необхідні системні та докорінні зміни на усіх рівнях: від міжнародного до індивідуального.
У 2015 році 194 країни та Європейський союз створили Паризьку кліматичну угоду, у якій зобов’язалися скорочувати викиди парникових газів для протидії зміні клімату. Однією з вимог Угоди стала розробка так званого Національно визначеного внеску (НВВ).
Це документ, у якому держава, спираючись на наявні передумови та можливості, визначає, на скільки вона готова скоротити викиди парникових газів. Основні вимоги до нього – щоб він був амбітним, демонстрував прогрес та сприяв досягненню спільної мети не перевищити підняття глобальної температури на 1.5С до кінця сторіччя. Внесок подається до Секретаріату Рамкової конвенції ООН з питань зміни клімату – керівного міжнародного органу – де експерти аналізують його та визначають, чи задовольняє він усі ці вимоги.
В Україні зараз розробляється уже другий НВВ. Перша його версія виявилася неамбітною і навіть передбачала зростання викидів порівняно з тогочасною ситуацією. Тому у 2018 році уряд оголосив про його перегляд, і уже цьогоріч ми маємо представити новий внесок.
Як відбувається процес розробки НВВ?
За допомогою математичних моделювань розробляються кілька сценаріїв розвитку економіки країни. Як правило, це сценарії трьох типів:
- базовий, у якому всі сектори розвиваються без змін;
- сценарій, що враховує імплементацію нових політик, законів та стратегій;
- революційний – враховує потенційні тенденції розвитку ринків (наприклад, подальше здешевшання відновлюваної енергетики), з урахуванням вже прийнятих законів та інших документів національного значення.
Іноді розглядаються також додаткові сценарії. Наприклад, такий, де країна відмовляється від будівництва нових вугільних та атомних потужностей. Оскільки найбільшим джерелом викидів парникових газів у світі є спалювання викопного палива у енергетиці, то першим кроком для досягнення нейтральності має стати повний перехід на відновлювану енергетику. Адже будівництво та експлуатація сонячних чи вітрових станцій, на відміну від спалювання вугілля чи повного ядерно паливного циклу, спричиняє найменше цих викидів.
В Україні у 2017 році Інститут економіки та прогнозування НАН за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля провів моделювання і підрахував, що ми можемо досягти 91% відновлюваної енергетики у 2050 році. Нещодавнє дослідження фінської компанії Wärtsilä показало, що навіть повний перехід України на відновлювану енергію можливий та економічно доцільний.
Тим часом, найамбітніший сценарій, який поки розглядається Міністерством енергетики і захисту довкілля, передбачає перехід лише на 70% відновлюваної енергетики лише у виробництві електроенергії до середини століття, а в загальному виробництві енергії – і того менше. Така мета закладена у Концепції «зеленого» енергетичного переходу до 2050 року. Що ж до НВВ, який розробляється на 10 років – то він у найкращому випадку міститиме ті цілі, які закріплені у Концепції. Адже обидва документи базуються на тих же моделюваннях. На початку розробки протягом року громадськість вимагала моделювання сценарію повного переходу України на ВДЕ до 2050 року, але Міністерство не взяло до уваги цих вимог.
Як справи з кліматичною політикою у світі
Неамбітний НВВ – це не лише проблема України. Найбільші країни-забрудники традиційно найменше хочуть вкладатися у подолання наслідків своїх же дій. Як так відбувається, що міжнародні зобов’язання нібито є, а дотримуються їх далеко не всі?
По-перше, НВВ кожна країна визначає собі самостійно, і Паризькою угодою не передбачений ніякий механізм контролю чи покарання ні за низькі цілі, ні за їх невиконання. Міжнародні органи лише оцінюють подані внески та визначають, чи достатні вони для подолання кризи, чи ні. Решта – на совісті держав. Країни-лідери у кліматичному русі (той же Європейський союз) у майбутньому розглядають варіанти накладання санкцій чи економічних обмежень на країни, які проявляють недостатню активність. Однак поки що жодного важеля впливу на «аутсайдерів» немає.
Саме тому в цьому процесі важлива участь науковців та громадськості. Перші показують, яким може стати світ, якщо ми залишимося бездіяльними, та як ми можемо змінити ситуацію. Найголовніший науковий орган у цій сфері – Міжурядова група експертів з питань зміни клімату (МГЕЗК) – об’єднує тисячі науковців з усього світу, які збирають та аналізують вже наявні дослідження та оцінки. Виходячи з цих даних, вони публікують тематичні звіти. Ці документи показують, до прикладу, як зміниться світ при піднятті глобальної температури на 1,5-2С і вище, як вплине зміна клімату на океани, льодовий покрив чи сільське господарство.
Саме з огляду на звіти МГЕЗК, країни світу встановили метою паризької угоди «не допустити підняття середньої глобальної температури вище 2С та зробити все, аби втримати його на рівні не вище 1,5С». Таке дивне формулювання – результат тривалих політичних суперечок, в ході яких країни так і не дійшли згоди. Науковці ж одностайні – нам не можна переходити межу у 1,5С.
Саме на численних даних від науковців базуються аргументи та заклики мільйонів людей, які виходять на акції, страйки, об’єднується в рухи, спільноти чи цілі організації. Вони показують своїм урядам, що їм не байдуже і що вони готові до змін, яких вимагає вуглецева нейтральність.
По-друге, немає жодного універсально стандарту, за яким країни декларували б свої внески. Хтось оголошує, що скоротить викиди парникових газів на певний відсоток, хтось – на певну їх кількість. Хтось розробляє внески на п’ять років, хтось – на десять. Немає навіть згоди щодо того, який рік вважати «базовим» – тобто таким, відносно якого рахуватиметься скорочення. Це ускладнює підрахунки спільного прогресу, а також дає не дуже добросовісним країнам простір для маневрів.
Плутанина зіграла на руку Україні під час розробки першої версії НВВ. Тоді наш уряд за базовий рік взяв 1990 і запланував значне «скорочення», хоча на практиці викиди навпаки зростали. Як нам вдався цей фокус? Після розпаду СРСР в Україні почали закриватися підприємства-забруднювачі, що і спричинило зниження викидів. Однак заходів для модернізації підприємств, екологізації транспорту чи переходу на більш чисті та безпечні джерела енергії при цьому не відбувалося. Останнім часом різке скорочення викидів в Україні спостерігалося у 2009 році внаслідок світової економічної кризи та у 2014-2015 роках, коли з початком війни Росія захопила українські території і частина підприємств були закриті.
По-третє, країни знаходяться в нерівних умовах. Наприклад, США та Китай відповідальні за близько третини світових викидів, а одна лиш Індія викидає стільки ж, скільки увесь Європейський союз. Тому деяким країнам треба докладати значно більше зусиль та інвестувати більше коштів у протидію зміні клімату, ніж іншим. Це суттєво сповільнює прогрес.
Найяскравіший приклад тому – Сполучені Штати. Окремі спільноти та підприємства проголошують плани стати вуглецево нейтральними. І навіть цілий штат Каліфорнія, який ризикує втратити Сан-Дієґо (бувай, коміккон) та Лос Анджелес (ніякого вам більше Голлівуду) через підняття рівня моря, обіцяє стати нейтральним до 2045 – на п’ять років раніше, ніж того вимагають науковці, громадськість та Паризька угода. Однак держава в цілому залишається кліматичним «аутсайдером», гальмуючи важливі міжнародні рішення, відмовляючись приймати спільні правила та часом ігноруючи існування кліматичної кризи узагалі.
Минулий подібний договір – Кіотський протокол – був більш жорстким, ніж Паризька угода, і визначав чіткі відсотки, на які країни мали б скоротити свої парникові викиди. Тоді США не лише погрожували, а таки вийшли з угоди, оскільки на першому етапі скорочувати викиди мали лише розвинені країни, до яких входили США, але не входив Китай. Тоді Штати побачили у цьому загрозу своїй економіці і відмовилися слідувати спільним правилам так, наче зміна клімату – проблема, яка їх не стосується.
Також історично склалося, що країни, що найбільше доклали руку до кліматичної кризи, відчуватимуть її наслідки чи не останніми. Тому одні можуть собі дозволити відтягувати дії, знаючи, що постраждають менше. Тоді як малі острівні країни, такі як Маршаллові острови, проголошують амбітні плани, консолідують навколо себе інші країни, і тим не менш ризикують повністю затонути, оскільки їхній внесок у глобальну зміну клімату порівняно незначний.
Все пропало?
Загалом, за оцінкою тих НВВ, які вже були подані, зараз світ рухається в бік підняття глобальної температури на 3С – і це лише за умови досягнення цих поставлених цілей. Наслідки цього можуть бути катастрофічними, адже масштабніші пожежі, посухи, безсніжні зими, пилові бурі, повені та інші неочікувані катастрофи, які ми відчуваємо вже зараз – це лише початок. То невже все втрачено?
На щастя, надія є. За минулий рік проблема кліматичної кризи набула нечуваного розголосу. На неї зважають представники цілковито різних сфер: на Міжнародному економічному форумі проблеми довкілля визнали головною загрозою світовій економіці, десятки країн, включно з Європейським Парламентом, проголосили надзвичайний кліматичний стан і навіть Папа Римський закликає світові уряди діяти. Міжнародні банки відмовляються фінансувати проекти, шкідливі для клімату. Сотні міст по всьому світу, серед яких і Житомир, Львів, Полтава, Кам’янець-Подільський і Чортків, декларують плани перейти на 100% відновлюваної енергетики не пізніше 2050 року. Навіть Київська міська державна адміністрація визнає існування зміни клімату, офіційно оголошуючи її причиною аномальних пилових бур у місті. Голоси активістів та науковців стають гучнішими, і зараз як ніколи важливо їх підсилювати.
Але важливо не забувати про час, якого вже не залишилось. Потрібні активні дії, кожного та кожної. Уряд має в першу чергу прийняти амбітний НВВ – такий, який сприятиме досягненню глобальних цілей. Для протидії кліматичній кризі необхідно досягти вуглецевої нейтральності вже у 2050 році. Це означає, що за найближчі 10 років викиди парникових газів мають скоротитися майже в половину – саме такою має бути ціль оновленого українського НВВ.
Громадськість, у свою чергу, може приєднуватися до протидії зміні клімату, брати участь в акціях, страйках, підписуючи чи запускаючи петиції, спілкуючись зі своїми представниками та представницями у владі, щодо потреби активних дій на захист довкілля.
Лишилися ще якісь питання щодо національно визначених внесків? Пишіть нам у коментарях або в зручних для вас соцмережах, і ми з радістю відповімо.
Оригінал статті опублікований на “Дзеркалі тижня”.
Контакти для додаткової інформації:
Олександра Хмарна
okhmarna@ecoact.org.ua, 068 119 31 03
