Мільйони людей по всьому світу виходять на кліматичні страйки, вимагаючи від урядів активних дій, щоб досягти цілей Паризької угоди. Представники країн-підписантів регулярно збираються на кліматичні конференції. Що це за документ та як він впливає на світову боротьбу зі зміною клімату, розповідаємо у першій статті нашого циклу «Політика vs. Зміна клімату».
Паризьку угоду ухвалили у 2015 році. Цим самим країни-підписанти погодилися втримувати рівень глобального потепління на рівні, нижчому за 2⁰С від середини ХХ ст. – саме тоді у світі почався час активного промислового розвитку. Також вони зобов’язались докласти усіх зусиль для обмеження підняття температури до 1,5⁰С до кінця століття. Досить амбітна мета, враховуючи, що нині цей показник уже перетнув 1⁰С, а темпи потепління щороку зростають. Однак її необхідно досягнути, якщо ми хочемо зберегти світ придатним для життя, яким ми його знаємо – такі прогнози вчених з Міжурядової групи експертів з питань зміни клімату, найбільшого всесвітнього органу, який аналізує наукові дані щодо нинішнього стану клімату та імовірного його розвитку.
Довгий шлях переговорів
Паризька угода – це не перший договір, що об’єднує зусилля у боротьбі зі зміною клімату. Усе почалося у 1992 році, коли була підписана Рамкова конвенція ООН з питань зміни клімату (United Nations Framework Convention on Climate Change, UNFCCC). 154 підписанти UNFCCC погодилися скорочувати парникові викиди і тим самим вперше офіційно визнали загрозу зміни клімату. Конвенція вступила в силу у 1994, і вже у 1995 відбулася перша Конференція сторін (Conference of the Parties, COP), де країни почали обговорювати, як досягти поставленої мети – скорочення викидів парникових газів. Раніше ми писали про результати 25-ої такої конференції у Мадриді та 26-ої конференції у Ґлазґо.
Шляхом роботи усіх країн на досягнення глобальної мети у рамках UNFCCC, від самого початку розроблялись різні інструменти. Після кількох конференцій був підписаний Кіотський протокол, що вступив у силу у 2005 році. Він, на відміну від Конвенції, містив уже чіткі цілі для країн щодо зменшення викидів. В середньому до цього часу вони мали знизити викиди на 4,2% від базового року (у більшості країн – 1990). Однак, у перший період (2008-2012) ці цілі були встановлені лише для 37 розвинених країн та ЄС. Тож хоч у середньому ціль цих країн була досягнута, глобальна кількість викидів все ж зросла. Подальші зобов’язання мали би стосуватися вже й інших країн світу, однак після завершення першого періоду перемовини зайшли в глухий кут, цілі та тривалість наступного так і не були встановлені, тому Кіотський протокол фактично вже не є дійсним.
Цей договір часто звинувачували у неефективності, адже дві країни, які продукують найбільше парникових викидів – Китай та США – не були його частиною. Перший не мав зобов’язань як країна, що розвивається. Другі ж відмовилися від участі, аргументуючи це в основному відсутністю зобов’язань Китаю.
Тож в рамках UNFCCC на заміну Кіотському протоколу з’явилася Паризька угода, яку підписали 195 країн та ратифікували станом на вересень 2022 вже 194.
Добровільно, а не з примусу
Головна особливість Паризької угоди, що вона не примушує країни ні до чого конкретного. Країни, що її підписали, визнали загрозу зміни клімату і погодилися їй протидіяти. Як саме протидіяти – кожна країна визначає самостійно. Перед підписання Паризької угоди сторони угоди мали визначити так звані національно визначені внески (НВВ або ж NDC – Nationally determined contribution), у яких визначали, на скільки вони планують знизити викиди парникових газів до 2030 року.
Оскільки презентовані НВВ не відповідали цілям Паризької угоди, та призвели б підвищення глобальної температури на 3⁰С, країни заявили про перегляд своїх внесків. Оновлені внески країни мали презентувати на конференції у 2020-му – в рік, коли Паризька угода офіційно вступила в силу – однак через пандемію цей рік обмежився онлайн-конференцією, а презентація відбулася вже у 2021 у Ґлазґо. Цілі дійсно стали амбітнішими, однак недостатніми. Аналітики підрахували, що навіть якщо усі країни виконають оголошені зобов’язання, середня глобальна температура підніметься на 2,4⁰С.
Саме цей механізм і відрізняє Паризьку угоду від Кіотського протоколу: замість накладання зобов’язань, угода дозволяє кожній країні самостійно оцінити свою здатність скоротити викиди та прийняти таку мету, яка буде і реалістичною, і амбітною.
Угода також не передбачає механізмів, які би примушували сторони її дотримуватися. Виконання зобов’язань залежить від політичної волі та совісті керівників країн. Однак існує «не-каральний» комітет, який оцінює внески країн та виступає зі щорічною доповіддю. Крім того, НВВ кожної країни має переглядатися що п’ять років, в ідеалі – у бік більш амбітного. Тож наступні НВВ країни встановлюватимуть вже до 2035 року. Переглянуті внески та рівень досягнення цілей вони також презентуватимуть на наступних конференціях.
Суперечки тривають
«Важко збагнути, чому, у той час коли жінки, чоловіки і діти в усьому світі страждають від наслідків зміни клімату, декілька обраних Сторін відмовляються схвалити наукові висновки, які підтверджують та ілюструють те, що ми ВЖЕ переживаємо на собі. Роблячи це, вони відгороджуються від посух, від яких страждають наші люди, вони ігнорують руйнування, які нам спричиняють зливи, і вони закривають очі на кількість смертей, яка продовжує зростати», – цитата з відкритого листа до ООН від 47 найвразливіших країн світу.
Міжнародні переговори ніколи не були простою справою. Рішення завжди приймаються консенсусом. Країни сперечалися навіть щодо ключової мети: поки одні відстоювали ціль на втримання підняття температури до 2⁰С до кінця століття, що саме по собі вимагатиме радикальних змін в економіках, інші ж боролися за 1,5⁰С. В основному це були маленькі острівні країни, які мають мінімальний внесок у глобальні викиди, однак залишаються найбільш вразливими до зміни клімату, а деякі ризикують зникнути узагалі. 47 найбідніших країн світу на COP24 у 2018 році навіть звернулися із відкритим листом до ООН, закликаючи до більш активних дій. Адже поки перемовини тривають, ситуація погіршується, і найбідніші країни вже відчувають на собі згубні наслідки.
Нинішня мета – втримати потепління на рівні «значно нижчому за 2⁰С» (well below 2⁰С) та докласти усіх зусиль для обмеження його до 1,5⁰С.
Крім загальної цілі, угода містить також специфічні положення. Вона передбачає, зокрема, що розвинені країни підтримуватимуть менш розвинені як у боротьбі зі зміною клімату, так і в адаптації до неї. Боротьба або ж пом’якшення – це зменшення та обмеження викидів парникових газів, тобто робота з причинами. А заходи з адаптації – це зменшення вразливості до наслідків.
Загалом угода акцентує на добровільності, прозорості, амбітності та кооперації країн для досягнення цілей угоди. Про співпрацю, наприклад, йдеться у шостій статті угоди. Одна з можливостей для країн – інвестувати у дружні до клімату підприємства чи заходи на території інших країн, але використовувати результат для досягнення своєї цілі. Таким чином загальна кількість викидів знижуватиметься, а досягнення цілей стане для країн ще більш вигідним.
У шостій статті ці можливості прописані в загальних рисах. Складність полягає у тому, щоб, по-перше, забезпечити прозорий механізм презентації своїх результатів. Якщо країна проводить заходи зі зниження парникових викидів за кордоном та враховує їх як своє досягнення, існує ризик, що країна, в якій ці заходи проводяться, продублює це і як своє. Таких ризиків необхідно уникнути. Крім того, оскільки кожна країна встановлює свої цілі самостійно, наявність цього механізму може зробити їх менш амбітними. Адже встановивши меншу мету, країна швидше її досягне і зможе отримати більше вигоди згодом.
Остаточно домовитися про правила та механізми мали ще у 2019-му році у Мадриді. Однак за два тижні перемовин країни так і не дійшли спільної думки та відклали це питання на наступні конференції.
Подібні механізми існували і в попередньому Кіотському протоколі. Однак вони були недосконалими, і це призвело до того, що країни почали торгувати своїми квотами на викиди замість реально зменшувати свій вплив на клімат. За механізмами протоколу, країни, які не досягли своїх цілей зі скорочення викидів, могли заплатити тим, які «перевиконали» план, і використати придбаний «надлишок», щоб компенсувати свою «нестачу». Тож зараз країни намагаються домовитися так, щоб механізм, передбачений шостою статтею, стимулював до скорочення викидів.
Крім цього, угода містить положення щодо пристосування (адаптації) до зміни клімату, особливо акцентуючи увагу на підтримці країн, що розвиваються, та тих, які особливо вразливі до згубних наслідків – наприклад, малі острівні країни. Вона також підкреслює важливість розробки та передачі нових технологій та інформування населення щодо проблеми зміни клімату.
І що ж далі
Угода вступила в силу, коли її ратифікували 55 країн, відповідальні за 55% викидів, і почала діяти з 2020-го року. До травня країни мають закінчити розробку своїх Національно-визначених внесків та представити їх на СОР26.
Науковці підтвердили, що переломний момент настане у 2030-му. Якщо до того часу країни не зможуть скоротити свої викиди в половину, досягнення ціліей Паризької угоди до кінця сторіччя стане неможливим. А нещодавні дані Всесвітньої метеорологічної організації показують, що з нинішнім об’ємом викидів ми вже навряд зможемо уникнути підвищення температури на понад 1,5⁰С.
Саме тому зараз влада країн має об’єднатися з громадськістю, науковцями, бізнесом та обрати курс на скорочення викидів. Якщо країнам не вдасться досягти мети, то світ стикнеться з щораз гіршими наслідками зміни клімату: частішими надзвичайними погодними явищами, нестачею води та продовольства, аномальною спекою, хворобами, затопленням значних територій через підняття рівня моря та, як наслідок, появу мільйонів кліматичних біженців. Про те, які території в Україні можуть постраждати до кінця століття через підняття рівня моря, читайте у нашому проєкті «Вода близько».
Контакти для додаткової інформації:
Олександра Хмарна, okh@ecoact.org.ua
