Торт на «Моні Лізі», суп на «Соняшниках» ван Гога, пописані стіни під репродукцією «Таємної вечері» – так кліматичні активісти намагалися привернути увагу світу до глобальної кліматичної кризи. А нещодавно з’явилися нові фото, як вони б’ють молотками скляну раму на картині «Венера з дзеркалом» іспанського художника Дієго Веласкеса в Лондонській Національній галереї. Жоден твір не постраждав, але такі дії все ж накликали хвилю нерозуміння, осуду та навіть ненависті у бік кліматичного руху.
Більшість із гучних музейних акцій організувала британська група Just Stop Oil (просто зупиніть нафту – англ). Під їхній приціл потрапили не лише відомі картини. З минулого року активісти групи регулярно блокували дороги, зупиняли танкери з нафтою, поливали фарбою заправки й автомобільні салони, зривали футбольні матчі й навіть увірвалися на церемонію нагородження кінопремії BAFTA. Усі ці акції – реакція на рішення британського уряду видати понад 100 нових дозволів на розвідку та видобуток викопного палива, що посилює кліматичну кризу. Тож і головна вимога активістів – зупинити будь-яке ліцензування майбутніх проєктів із видобутку вугілля, нафти й газу в Британії.
У руках активістів з будь-якого куточку планети є чимало інструментів: як непрямі засоби впливу, так і акції прямої дії. Перші – це соціально визначені інструменти взаємодії, як-от переговори чи петиції. Другі – це безпосередній вплив на тих, хто, на думку активістів, може змінити ситуацію. До прикладу, якщо діяльність нафтової компанії шкодить довкіллю, то написати на неї скаргу у відповідні органи чи намагатися домовитися із власником – це непряма дія. А от вийти з працівниками компанії на страйк під її стінами – уже пряма.
Діяльність Just Stop Oil викликає стільки дискусій, оскільки акції цієї групи використовують не просто прямі дії, а й методи на межі з насильницькими (до таких відносять, наприклад, псування майна чи напади). Та вони далеко не перші, хто заради доброї мети бралися за зовсім різні інструменти. Про найяскравіші приклади ненасильницьких акцій прямої дії, що допомагали рятувати світ і викликали не так багато громадського занепокоєння, поговоримо далі.
Бомба не вибухне, якщо стати на її шляху – блокади від Greenpeace
Логіка блокади проста: якщо щось шкодить чи становить небезпеку – зупини його. Справжніми іконами в таких акціях по праву можна вважати Greenpeace. Їхня історія почалася у 1971-му, коли група активістів вирушила із канадського Ванкувера до острова Амчитка на Алясці, де американці випробовували ядерну зброю. План був простий: підібратися якомога ближче до острова на своєму рибальському човні, гроші на який зібрали благодійним концертом, і стояти там скільки вдасться. За їхньою задумкою, американці не змогли б застосувати ядерну зброю, адже це неминуче загрожувало б життю цивільних людей.
Реальність виявилася жорстокішою. Американські військові навіть близько не підпустили невідомий човен до зони випробувань, а його екіпаж ще й жахливо пересварився в дорозі. Та один із команди, канадський журналіст Боб Гантер, переконав інших не марнувати медійної слави, набутої хороброю авантюрою, і заснувати Greenpeace. Тепер це чи не найбільша й найпотужніша у світі мережа екологічних організацій, представлена у 55 країнах світу, яка навіть має власний флот і щодня рятує планету.
Кораблі – це своєрідна візитівка організації. Відтоді назбиралося чимало історій про те, як вони ставали між китобійними суднами й китами, аби захистити тварин, чи знов намагалися увірватися до зон ядерних випробувань. Французькі спецслужби навіть затоплювали їхній корабель Rainbow Warrior (веселковий воїн – англ) під час ще однієї спроби завадити ядерним випробуванням вже у 1985-му. Обидві ці антиядерні блокади були, на перший погляд, невдалими, однак і США у 1972-му, і Франція у 1992-му врешті відмовилися від ядерних випробувань, в тому числі завдяки роботі Greenpeace.
Ця тактика організації працює і зараз на користь Україні. З початку повномасштабної війни активісти із різних груп неодноразово блокували транспорт із російським викопним паливом. У норвезькому порту активісти місцевого Greenpeace приковували себе до якірного ланцюга танкера з російською нафтою, аби він не міг зайти в порт і заробити $166 млн для росії. А у Фінляндії разом із рухом Extinction Rebellion (бунт проти вимирання – англ) активісти лягали на колії перед потягом із російським вугіллям, що прямував до порту, і вимагали у своєї влади заборонити транзит російського викопного. В обох випадках активісти стояли не лише за довкілля, а й проти кривавої війни росії проти України.
Революція неможлива без веселощів – перформанси від Extinction Rebellion
Вже згаданий рух Extinction Rebellion (XR), хоч і доволі молодий, теж зробив внесок у мистецтво кліматичного активізму. Ба більше, вони чи не перші й перетворили його на мистецтво. Рух почався у Британії у 2018-му, як і Greenpeace, із невеликої групи небайдужих людей. Усі вони були налякані перспективою жахливих наслідків кліматичної кризи, та ще більше – розчаровані тим, що система державного управління не здатна не лише протидіяти майбутнім викликам, а й узагалі визнати їх. Тож перша вимога, з якою мав вийти рух – говорити правду про кліматичну кризу.
Перша публічна поява руху була запланована на 31 жовтня 2018-го, після місяців підготовчої роботи команди співзасновників. Тоді рух заблокував вулицю перед Парламентом й проголосив «надзвичайну кліматичну ситуацію». Співзасновники очікували побачити хіба кількасот зацікавлених, та зібрали понад тисячу.
У листопаді до них приєдналися вже тисячі, заблокувавши п’ять мостів у центрі міста на цілий день. А у квітні 2019-го рух вже блокував різноманітні простори в центрі міста протягом майже 2 тижнів. Візитівкою руху став (знову!) човен – символ того, що через спричинене зміною клімату підняття рівня моря нам всім доведеться навчитися плавати. Він гордо носить на собі першу із трьох вимог руху – напис Tell the Truth (розповідайте правду – англ). Інші дві вимоги – стримати втрату біорізноманіття й зменшити викиди парникових газів до нуля до 2025-го, а також заснувати так звані «народні збори», на яких громадяни самі вирішуватимуть, що робити із кліматичною кризою.
То в чому ж різниця з Greenpeace, спитаєте ви? Справа у підходах. Із самого заснування XR планував масову блокаду у центрі Лондона, тож усіх активістів закликали приходити з їжею, чаєм, наметами і… вечіркою.
Один із активістів XR у збірці історій про рух пише: «Це не справжня революція, якщо на ній не можна потанцювати». І на акціях від XR не танцювати дуже складно. Адже вони супроводжуються музикою, яскравими костюмами і театралізованими перформансами (від англ виступ, вистава) – це одна із форм сучасного мистецтва, де твір не є статичним (як картина чи скульптура), а існує лише в певному просторі й часі.
У квітні 2019-го до блокади долучилася міжнародна група митців-перформерів Red Rebel Brigade (бригада червоних бунтарів – англ), натхненна вуличними мімами з 90-х й антивоєнними протестами 2003-го. Червоний колір костюмів, за їхніми словами, має символізувати кров, що об’єднує усі види між собою. Згодом з’явилися аналогічні блакитні костюми, які мали символізувати підняття рівня моря. І ті, й інші, влаштовували тематичні вуличні вистави далеко за межами і квітневої акції, і Лондона загалом.
Після Кліматичного маршу 2019-го року у Києві XR з’явився й в Україні. Наші активісти влаштовували кліматичні рейви, водили на акції величезного динозавра із пластикового сміття і навіть привели на Марш 2021-го, організований Екодією, власних блакитних бунтарів.
Загалом рух XR, як і Just Stop Oil, часто критикують – другий навіть часом вважають «наступником» першого через використання подібних методів, хоч і проти інших «цілей». Бо якщо Just Stop Oil атакують назагал невинні інституції, як-от музеї чи футбольні матчі, то XR все ж концентрувався на прямих винуватцях – британській владі, нафтових корпораціях чи модній індустрії, що паразитує на «швидкій моді». І, можливо, на чийсь погляд покритикувати XR є за що.
Та як не крути, британський XR став натхненником для тисяч людей з усього світу і мотивував не просто протестувати, а робити це яскраво, творчо і в першу чергу красиво. Тож навіть після славнозвісного протесту 2019-го, рух періодично захоплює медійні заголовки перформансами із вимиранням бджіл, похоронами планети чи людьми, що стоять на блоках льоду із петлею від шибениці на шиї – жорстке, але точно помітне нагадування про те, що танення кріосфери (льодового покриву планети) загрожує життю усіх нас.
Майбутнє, якого може не бути – страйки від Fridays for Future
Ще одна з форм громадянської непокори або ж акцій прямої дії – це страйк, тобто відмова виконувати роботу, поки не будуть виконані певні вимоги чи задоволені потреби. Страйки стали популярними ще у XVIII ст., в період індустріалізації, коли почали з’являтися заводи і фабрики, а їх працівники сформували окремий соціальний клас.
Ця форма протесту була відома й раніше. Перші страйки згадуються ще у XII ст. до н.е. у Єгипті: мешканці робітничого села, котре працювало над гробницями Долини Царів, відмовилися виконувати роботу, за яку їм не платили. Страйки згадуються і в Талмуді, і в історії Давнього Риму. Вони популярні й нині: від бразильських водіїв вантажівок, що відмовляються доставляти ресурси через високі ціни на пальне й погані дороги, до українських шахтарів, котрі до повномасштабної війни не раз страйкували через затримки платні.
Те, що ця практика пережила стільки тисячоліть, лише доводить її ефективність. Адже будь-якій системі важко ігнорувати вимоги людей, які масово відмовляються виконувати роботу на її користь. Врешті її перейняли й молоді люди, стурбовані кліматичною кризою. Школярі та школярки усвідомили, що проведуть своє доросле життя у майбутньому, затьмареному руйнівними наслідками кліматичної кризи, в той час як нинішні дорослі роблять замало для того, аби цих наслідків уникнути. «Ви помрете від старості, а ми – від зміни клімату» – ця фраза стала одним із найпопулярніших слоганів шкільних страйків. І попри свою грубу прямолінійність, вона доволі чітко описує найбільш імовірну реальність.
Виходити на страйки замість уроків школярі світу почали не менш ніж 15 років тому, однак по-справжньому масовим шкільний рух став після 2018-го. Тоді шведська школярка Ґрета Тунберґ, розчарована недостатньо активною боротьбою своєї країни зі зміною клімату, щоп’ятниці виходила на одиночні страйки до місцевого Парламенту. Її ідея була простою: навіщо вчитися заради майбутнього, якого у нас не буде?
Її приклад швидко надихнув молодь усього світу. І не дивно, адже школярі не можуть впливати на політику своїх країн навіть на виборах, а їхні голоси ніхто не чує. Тож страйк став для них дієвим інструментом достукатися до глухоти політиків. Усього за кілька місяців, 15 березня 2019-го, до шкільних кліматичних страйків долучилися понад мільйон людей на 2200 страйках у 125 країнах, в тому числі й в Україні. Рух школярів та школярок отримав назву Fridays for Future (п’ятниці заради майбутнього – англ).
Шкільні страйки тривають і досі – як масові, коли в один день мільйони людей виходять по всьому світу, так і невеликі акції, організовані місцевими групами. Попри повномасштабну війну, до них приєднуються й українські активісти й активісти з вимогою відмовитися від викопного палива не лише заради клімату, а й аби припинити фінансувати російську війну. І звісно ж, тепер страйки підтримують не лише школярі, а й усі небайдужі до їхнього майбутнього. Бо чим більше людей страйкує, тим складніше ігнорувати їх голос.
Тож екоактивісти вже випробували чимало методів, як привернути увагу до нагальних проблем і вимагати змін. Котрі з них більш чи менш дієві – сказати складно, бо боротьба ніколи не обмежується однією акцією.
До прикладу, за кілька тижнів після квітневої блокади XR у будівлі, під якою вони протестували – британському парламенті – проголосили надзвичайну кліматичну ситуацію (climate emergency). Раніше такий крок зробили всього два міста у світі та парламент Вельсу, який випередив парламент Сполученого Королівства всього на кілька годин. За кілька місяців після цих подій британська влада переглянула свої кліматичні цілі і пообіцяла зменшити викиди парникових газів до нуля до 2050-го. Тож акції XR частково своїх цілей досягли, хоча, звісно, стали не єдиним чинником.
А от як ставитися до діяльності кожного з цих рухів – це питання, яке кожен та кожна вирішує відповідно до власних моральних орієнтирів: чи добра мета виправдовує екстравагантні засоби? Якщо після пролитого на ван Гога супу ви заговорили про зміну клімату з кимось, з ким ніколи раніше не мали таких розмов – то акція вже мала успіх. Та якщо після цього ви побоїтеся приєднуватися до місцевих кліматичних акцій – то це вже велика втрата.
Якщо ж історії глобальних кліматичних рухів надихнули вас на боротьбу – приєднуйтеся до волонтерської команди Екодії, щоб боротися із кліматичною кризою разом.