Нововолинськ – шахтарське місто, подібне своєю історією до багатьох містечок на сході України. На хвилі повоєнної індустріалізації та урбанізації мешканці сіл перебирались до промислових центрів у пошуках кращих умов роботи та життя. Коли у 1950-х роках у Нововолинську почали з’являтися шахти, людей привабила робота – вона давала і престиж, і гроші. Багато робітників переїхало на Волинь із Донбасу.
Молодий Нововолинськ замислювався як компактне містечко. Про це згадував мешканець першої хвилі Петро Естрін у своїх мемуарах: “Шахтам запроектували дуже велику продуктивність праці – а значить, маленьку чисельність населення. Ось на цю чисельність, до 20 тисяч осіб, і заклали місто. У всякому разі, я в ньому живу вже майже 18 років, і воно мені подобається: своєю чистотою, зеленню, своєрідністю, тишею, в кінці кінців, і тим, що воно росло і будувалося на моїх очах, і я вболівав за нього”, – згадував Естрін.
На сучасному гербі Нововолинська зображено щит із міською баштою, а в його центрі – стилізовану піраміду, яка складається з десяти чорних пірамідок, що нагадують гірки з вугілля. Ці пірамідки символізують десять нововолинських шахт.
За 70 років місто змінилося, а вугілля перестало бути його рушійною силою. Із десяти шахт у Нововолинську залишилося лише дві, і він дедалі менше асоціюється з вугільною промисловістю. ҐРУНТ у співпраці з громадською організацією “Екодія” продовжує спецпроект, присвячений майбутньому українських шахтарських міст і їхній справедливій трансформації.
Пам’ятник на в’їзді в місто. Фото – Вісник
“Вони, напевно, були в шоці. І досі в шоці, що місто стало не їхнім”
Народження і становлення Нововолинська пов’язане з освоєнням Львівсько-Волинського вугільного басейну. Всередині минулого століття вздовж українсько-польського кордону розпочалося освоєння покладів вугілля. У липні 1950 року на околиці села Дорогиничі заклали першу волинську шахту. Так починалася “трудова біографія” майбутнього шахтарського міста. Рік заснування Нововолинська – 1951-й.
Із десяти нововолинських шахт функціонують лише дві – “Бужанська” та №9. Обидві розташовані за адміністративними межами міста, на території інших громад. Ще одна шахта – копальня №10, що носить назву “Нововолинська” – залишається недобудованою.
“Нововолинська” мала стати єдиною шахтою, збудованою в Україні за роки після здобуття незалежності. Будівництво почалося ще в 1989 році. Проектна потужність копальні – 900 тисяч тонн вугілля на рік; очікуваний період видобутку – 40 років. Проект виявився надто збитковим, і “Нововолинська” стала промовистим прикладом “валізи без ручки”. У 2018-му будівельні роботи зупинили.
Готовність об’єкта оцінюють у 87,6%. Наразі підприємство чекає на розробку техніко-економічного обґрунтування недоцільності добудови шахти – експертиза має сформулювати остаточний висновок про майбутнє копальні. А поки що працівники підтримують підприємство у безаварійному стані. Держава щороку виділяє на консерваційні роботи близько 50 мільйонів гривень.
Починаючи з 1991 року, у місті ліквідували сім гірничих підприємств, що входили до ДП “Волиньвугілля”. Про початок закриття шахт в коментарі ҐРУНТу згадує місцевий підприємець Олег Селедець:
– А шахтарі – як шахтарі. Що вони могли, коли закривались шахти? Вони, напевно, були в шоці. І досі в шоці, що місто стало не їхнім… Шахтарів – їх всіх поставили перед фактом. Шахти закриваються і треба щось робити. Масово люди поїхали на заробітки, хтось почав працювати на польських, чеських шахтах.
Шахта №10 залишається недобудованою. Фото – Фонд Держмайна
“Живописна” трансформація шахти: після вугілля – фарби
Закриття шахт – це тривалий процес. Ліквідація триває роками. Процедура проходить у кілька етапів: напрацювання проекту, погодження, підготовка всіх необхідних технічних заходів і тоді ліквідація.
Наприклад, про відмову від шахти №9 дискутують уже понад три роки. За словами виконувача обов’язків директора копальні Володимира Юрківа, підприємство ще має запаси вугілля. Поки що шахта працює і дає роботу приблизно чотирьомстам працівників.
На місці вже ліквідованих копалень поступово виникають інші підприємства. Наприклад, на території ліквідованої шахти №3 розташувалася компанія ROSA – український виробник професійних матеріалів для живопису, товарів для хобі та декору.
– Зараз гострої проблеми із працевлаштуванням та перекваліфікацією шахтарів немає, – каже в коментарі ҐРУНТові міський голова Нововолинська Борис Карпус. – За підрахунками, які ми робили раніше, в нас на одній шахті працювало приблизно 400 людей, а на іншій – 600. Тобто тисяча людей в сумі.
Загалом у Нововолинській громаді мешкає понад 50 тисяч жителів. Пріоритет для міської влади – підготувати умови для нового ринку праці.
– Якщо говорити про ринок, то наша задача тут – створити умови та забезпечити гідну заробітну плату. І це важливий момент, який потрібно зауважити – політика допомоги. Вона, в першу чергу, має відштовхуватись від запиту, від запиту потенційних працівників, – пояснює міський голова.
Шахта №9. Фото – БУГ
“Кремезні серйозні чоловіки, які їхали мовчки”
Оскільки місто є новим, а його розбудова пов’язана з вугільним кластером, то Нововолинськ просякнутий шахтарською культурою.
– Ми трошки Донбас, трошки Західна Україна, – пояснює Сергій Корнилюк, консультант з місцевого економічного розвитку, радник міського голови Нововолинська.
Люди все одно сприймають Нововолинськ, як місто шахтарів, попри те, що всі копальні в його межах вже закрито: шахта №9 розташована на території Литовезької громади, а “Бужанська” і недобудована №10 належать до Поромівської громади.
Робота шахтарів – фізично виснажлива і небезпечна. Сергій Корнилюк ділиться дитячими спогадами і розповідає, що для мешканців регіону імідж шахтаря просякнутий великою повагою.
– Пам’ятаю, коли я був маленький і заходив в автобус, щоб швидше доїхати до школи, то він майже весь був заповнений шахтарями, що вже зранку спішили на роботу. Це кремезні серйозні чоловіки, які їхали мовчки – я так собі це запам’ятав, – згадує Корнилюк.
Сам Сергій походить із шахтарської родини. Його дідусь та бабуся колись переїхали із Волині на Донбас і там разом починали свою шахтарську кар’єру. Коли ж дізнались, що в рідному регіоні почали відкриватись шахти, без роздумів повернулись додому.
Шахтарські символи розкидані містом: аматорський футбольний клуб “Шахтар”, ресторан “Шахтар”. У 90-х був жарт, що в ресторани собі можуть дозволити ходити лише гірники, адже тоді їхні зарплати були найвищими.
– Шахтарі отримували у нас у три-чотири рази більше, ніж вчителі, лікарі. Вони були багаті. Батько колись розказував, що були такі шахтарі, які виходили з забою, викликали таксі і їхали до Львова пива попити. Коли заробітна плата лікарів була 80-90 рублів, то шахтарів – 400. Це велика різниця, – згадує Олег Селедець, один із перших приватних підприємців міста.
Краєвиди на околиці шахти №8. Фото – Еко.Район
“Насправді ось ця залежність закінчилась ще в 2000-х роках”
Місцеві діляться, що в середині 90-х Нововолинську пощастило вдало зорієнтуватися в нових соціально-економічних умовах. Місцева влада підготувалася до змін і почала “витягати місто з ями”.
У 2001 році Верховна Рада прийняла закон про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку у Волинській області. У тексті зазначалося, що в регіоні запроваджуються особливі умови “з метою залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва для створення нових робочих місць та працевлаштування працівників, які вивільняються у зв’язку із закриттям, реструктуризацією та перепрофілюванням гірничодобувних та інших підприємств”.
У місті, яке раніше заробляло вугіллям, почали відкриватися нові підприємства. Зокрема, запрацювали товариства з виробництва меблів і листових деревоматеріалів.
– Наше місто вже називають, до прикладу, містом деревообробки, а не шахтарським, – каже підприємець Олег Cеледець. – Воно перетворилось з шахтарського на деревообробне. Меблевий бізнес зараз – один з основних.
Офіційна позиція мерії: Нововолинськ має відходити від моделі шахтарського міста.
– Насправді ось ця залежність від вугільної галузі закінчилась ще в 1998-2002 роках. На початку “нульових” вугільна промисловість займала не більше 12% і жодним чином не впливала на економіку міста. А вже років вісім – не впливає взагалі, – пояснює міський голова Борис Карпус.
Економіку Нововолинщини, крім деревообробки і власне вуглевидобування, складають легка та харчові промисловості, машинобудування, металообробка, хімпром, а також сфера послуг. Щороку в місті з’являються нові заклади торгівлі, розвивається ресторанний бізнес.
Для міської влади одним із пріоритетних напрямків розвитку є створення сприятливого клімату для бізнесу та інвесторів, каже мер Нововолинська.
У місті розпочав роботу індустріальний парк. Ідея – створити фуд-кластер та переробляти товари харчової промисловості для подальшого експорту.
– У планах у нас не лише розвиток вже функціонуючого індустріального парку, а й проектування та створення ще одного, — ділиться голова міста Борис Карпус.
Борис Карпус на форумі, присвяченому справедливій трансформації
“Звичайно, хочеться все. Тому концепція – all life learning”
Повномасштабне вторгнення внесло великі корективи у плани та розвиток міста. Роботу над втіленням низки ініціатив довелося відкласти. У Нововолинську після початку російської агресії виникло близько 60 волонтерських осередків, що активно продовжують роботу зараз.
Розвиток міста – це “гра в довгу’, каже Борис Карпус.
– Звичайно, хочеться все: інфраструктуру, аеропорт, вирішити питання із пропускним пунктом на кордоні. Та потрібно розуміти, що все це – гра в довгу. Я хочу, щоб місто було привабливим, щоб воно було магнітом для молоді, щоб люди тут виростали, одружувались та комфортно жили. Тому концепція – all life learning, – говорить мер.
Шахтарська реальність, як і шахтарський міф Нововолинська, вичерпуються. Вугільна промисловість, на якій місто будувалося майже пів століття, пережила суттєві зміни у роки після здобуття незалежності. Як каже очільник Нововолинська: місто переходить у нову реальність. Свіжі бізнес-ідеї, притік інвестицій, близькість до кордону та інші чинники формують нове обличчя міста та, цілком можливо, вже новий “міф”.
– Звісно, Нововолинськ вже складно назвати шахтарським містом: для міста шахти залишилися в історії, – коментує Анастасія Бушовська, фахівчиня ГО “Екодія” з енергетичної політики міст. – Проте шахти поруч є, у Литовежі та Поромові, і шахтарі є. Отже, майбутня енергетична трансформація має торкнутися всіх трьох громад, і важливо, щоб ця трансформація відбулася справедливо.
Зі слів Анастасії, одна з відмінностей шахтарських громад Волинської області від більшості інших якраз у тому, що вони вже зараз мають змогу планувати та імплементувати заходи справедливої трансформації.
– Частина цього процесу – це майбутнє безболісне та правильне закриття шахт. Але насправді це більшою мірою про вирішення наболілих проблем – економічних, екологічних, соціальних – характерних для всіх вугільних громад, – зауважує Бушовська.
Експертка додає, що для комплексного вирішення таких проблем потрібна державна Програма справедливої трансформації вугільних регіонів. У жовтні Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України оголосило про повернення до роботи над програмою.
– Для того, щоб трансформація дійсно була справедливою, треба залучати представників шахтарських громад до формування цього документа. Це не про те, щоб вугільні міста змінити до невпізнаваності – але надати їм нового життя та більше можливостей для розвитку без залежності від викопного палива.
Десять пірамідок на гербі Нововолинська втратили свою актуальність. Проте над ними продовжує височіти міська башта – символ самоврядності та стійкості.
Матеріал підготовлено у рамках проєкту “Шлях трансформації”, що реалізується як частина проєкту “Зміцнення багатостороннього партнерства громадянського суспільства та вугільних регіонів як рушійної сили для справедливого переходу”.
Авторка: Вікторія Кравчук
Джерело: grnt.media
