Ера вугілля добігає кінця і вже незабаром залежні від цієї галузі громади залишаться без ключової для себе промисловості. А це означає, що місцеві бюджети залишаться без коштів, а місцеві люди – без роботи.
Українські вугільні громади, що розуміють неминучість згортання галузі, не чекають поступового занепаду. Вони активно працюють над своєю справедливою трансформацією – розвитком нових різноманітніших галузей економіки, створенням для різних людей рівних можливостей для реалізації у громаді, відновленням постраждалого від вугільної галузі довкілля.
Хтось уже зараз втілює свої перші проєкти, щоб прокласти дорогу наступним. Хтось чекає, коли російську армію виженуть подалі від їх територій, аби здійснити нарешті заплановане. П’ять історій про такі подібні, і водночас такі різні вугільні громади України ми зібрали у проєкті «Шлях трансформації», створеному спільно із медіа «Ґрунт».
Від відчаю до надії – історія першопрохідців із Червонограду (Львівська область)
Червоноград називають мономістом – тобто містом, прив’язаним до однієї галузі промисловості, котра приносить левову частину доходів до бюджету. Місцеві кажуть: кілька десятиліть тому тут не було жодної родини, яка не була б дотичною до роботи на шахті. Наразі у цій галузі тут задіяні понад 6 тисяч людей.
Попри все, місто поступово готується до змін. За словами міського голови Андрія Залівського, в майбутньому на базі Червоноградського професійного гірничо-будівельного ліцею планують створити центр альтернативної енергетики. Там готуватимуть фахівців, які обслуговуватимуть теплові насоси, а згодом, ймовірно, відкриють набір на професії, необхідні для вітрової енергетики.
А у липні минулого року Львівська ОВА та Німецьке товариство міжнародного співробітництва GIZ підписали угоду щодо створення індустріального парку «Червоноград». Планується, що парк займе 90 гектарів. Раніше на цій території діяла одна з шахт, а у майбутньому вона може показати, як постпромислові території можна використовувати для економічного розвитку громади. Очікується, що запуск парку дозволить створити у регіоні робочі місця і залучить у місто нові бізнеси.
Читати повну історію про Червоноград:
Ластівка, що летить угору – історія незавершеної трансформації у Донецькій області
40% надходжень до бюджету Покровської громади нині приносять вугільні підприємства. У Селидовому нині функціонує одна шахта, яка приносить у бюджет більше мільйона гривень щомісяця. Тож над майбутнім без вугілля на Донеччині почали замислюватися ще до повномасштабного вторгнення росії і 6 міст об’єдналися у Платформу сталого розвитку вугільних міст Донецької області. Вона стала своєрідним координаційним центром для формування стратегій трансформації шахтарського регіону.
До великої війни кілька громад Донеччини створили мапу проєктів трансформації. У Покровську, наприклад, почали працювати над технопарком. У 2021 році міська рада виділила земельну ділянку під цей проєкт і почала пошук інвесторів. Селидове планувало встановити сонячні батареї на будівлях комунальної власності й очистити річку Солона, куди скидаються шахтні води. А Мирноград, як і Червоноград, став пілотним містом у проєкті GIZ.
Містам, розташованим неподалік від фронту, складно щось планувати на перспективу, адже щодня доводиться долати базові проблеми мешканців. Більшість напрацювань, вже не актуальні, адже ресурси, які мали піти на розвиток шахтарських громад, спрямовують на усунення наслідків ворожих ударів.
«Та вже сьогодні треба ставити собі запитання: завтра буде перемога, що далі? Треба бути готовими до того, що ми підемо шляхом навіть не відбудови – ми хочемо повністю відновити наш регіон, щоб люди захотіли повернутися додому», – каже Наталя Іваньо, заступниця голови Покровської МВА.
Читати повну історію про міста Донбасу:
Схід на заході – історія майже втіленої трансформації Нововолинська (Волинська область)
Нововолинськ – шахтарське місто, подібне своєю історією до багатьох містечок на сході України. На хвилі повоєнної індустріалізації та урбанізації мешканці сіл перебирались до промислових центрів у пошуках кращих умов роботи та життя. Коли у 1950-х роках у Нововолинську почали з’являтися шахти, людей привабила робота – вона давала і престиж, і гроші. Багато робітників переїхало на Волинь із Донбасу.
Із десяти шахт у Нововолинську залишилося лише дві, і він дедалі менше асоціюється з вугільною промисловістю. Ще одна шахта – копальня №10, що носить назву «Нововолинська» – залишається недобудованою 35 років. Наразі підприємство чекає на остаточний висновок про майбутнє копальні. А поки що працівники підтримують підприємство у безаварійному стані. Держава щороку виділяє на консерваційні роботи близько 50 мільйонів гривень. У галузі задіяні близько тисячі мешканців 50-тисячної громади.
Місцеві діляться, що в середині 90-х Нововолинську пощастило вдало зорієнтуватися в нових соціально-економічних умовах. У місті, яке раніше заробляло вугіллям, почали відкриватися нові підприємства. Зокрема, запрацювали товариства з виробництва меблів і листових деревоматеріалів. На місці вже ліквідованих копалень поступово виникають інші підприємства. А після початку вторгнення у місті виникло близько 60 волонтерських осередків, що активно продовжують роботу і зараз.
Читати повну історію про Нововолинськ:
Вугільні й обвуглені – історія міст Донбасу на лінії зіткнення
З Торецька документально почалася вугільна історія Донбасу. А Вугледар, створений спеціально для шахтарів, звели лише пів століття тому. Попри специфіку регіону, в обидвох містах розуміли, що рано чи пізно шахти вичерпають свої запаси. Тому над процесами трансформації у регіоні почали працювати заздалегідь. Міста розробляли плани на роки наперед: відкриття індустріальних парків, очищення шахтних вод, створення кластерів для молоді. Та війна відклала це все на невизначений термін.
Зараз Вугледар – місто, яке зникає у вогні війни. Торецьк – місто, яке майже щодня потерпає від обстрілів. У такій реальності обох змусила існувати росія. Жодної котельні, розподільчої, насосної, каналізаційної станції у Вугледарі не вціліло. Жодного непошкодженого будинку немає. У Торецьку немає водопостачання вже два роки, зруйновано понад 2 тисячі інфраструктурних об’єктів, пошкоджено 300 багатоповерхівок, 1,5 тисячі приватних будинків, два десятки шкіл і дитячих садочків.
«Що й казати, мені болить. Буває, прокинешся і думаєш: скільки ж усього було зроблено, а зараз люди розкидані по всіх усюдах. Питають у мене: а як воно буде? Поки йде війна – ніяк, нічого не можемо. А коли відійде сволота – будемо вирішувати. Можна відбудувати все, але люди… Куди їм повертатися? Ось це найстрашніше», – каже колишній мер Вугледара Андрій Сілич.
Читати повну історію про Вугледар і Торецьк:
Праця не для всіх – історія призупиненої трансформації Павлограда
Місто не завжди було шахтарським. Ця глава в його історії відкрилася в середині минулого століття, коли в Павлоградському районі знайшли поклади вугілля. Тоді навколо Павлограда збудували 11 шахт, а саме місто стало індустріальним і соціальним центром. Та тут чудово розуміють, що вугілля не будуть видобувати вічно. Два роки тому в регіоні закрилися дві шахти – така ж доля у майбутньому чекатиме й решту копалень. Міська влада та жителі Павлограда погоджуються, що місту слід шукати альтернативу вугільній промисловості.
До вторгнення тут бачили перспективу у розвитку туризму. У Павлограді є перспективний екопарк, а за десять кілометрів від міста в селі Межиріч – Мавринський майдан – яскрава пам’ятка архітектури, система земляних валів у формі краба. У сусідських громадах розвиваються туристичні проекти, є велосипедні, байдаркові та пішохідні маршрути. У регіоні багато лісів та живописних краєвидів. Інший проєкт – індустріальний парк – отримав схвалення на рівні Кабінету Міністрів, але поки що справа далі не пішла.
Та повномасштабна війна поставила багато перспективних ініціатив на паузу. Через постійну напругу та небезпеку складно заохотити людей будувати тут майбутнє. Те саме стосується і притоку інвесторів. Багато людей виїхали, 3600 шахтарів мобілізувалися до Сил оборони. Вугільні підприємства зіткнулися із кадровою кризою. Дійшло до того, що в Павлограді на шахти працевлаштовують жінок.
Читати повну історію про Павлоград:
Міста зі схожими історіями, подібним шахтарським минулим та донедавна спільними викликами через російське вторгнення опинилися в зовсім різних умовах. Та кожне з них – від заходу до сходу – міцне та хоробре, як шахтарі, що їх сформували. І кожне здатне відродитися, трансформуватися та знов стати містами, в яких хочеться жити і до яких повертатися – навіть якщо лише після перемоги.
Автори матеріалів – медіа «Ґрунт»
Проєкт «Шлях трансформації» підготовано в рамках проєкту «Зміцнення багатостороннього партнерства громадянського суспільства та вугільних регіонів як рушійної сили для справедливого переходу».
